Зібрання творів - Амброз Бірс
– Ти дуже добрий до мене, о Гастуре, – молився він. – Створив-бо гори так близько до мого житла та кошари, що я з вівцями можу порятуватися в них від повеней. Подбай же і про безпеку решти світу – сам не знаю як, але зроби це. А якщо ні, то перестану тобі поклонятися.
І Гастур, знаючи, що юний Гайта тримає слово, щадив міста й звертав води до моря.
Ось так жив той вівчар, відколи себе пам’ятав, і навіть не міг уявити іншого життя.
Про великі міста, в яких городяни – ото бідолахи! – не мають овець, йому розповів святий пустельник, що мешкав у верхів’ї долини, за годину ходу від Гайтиної печери, але від нього годі було дізнатися про ті минулі часи, коли Гайта був маленький і безпорадний, як новонароджене ягнятко.
Гайта роздумував про різні чуда-дива на світі, про жахливий перехід у світ тиші та розкладання. Колись таке, і юнак це знав майже напевно, станеться й з ним самим, як уже сталося з багатьма його вівцями, як стається з усіма живими створіннями, крім птахів. Отак роздумуючи, Гайта усвідомив, яка гірка й невтішна судилася йому доля.
– Мушу довідатися, казав він собі, – звідки і як я прийшов на світ. Якщо не знатиму способу, яким на мене покладено моє призначення, то не дізнаюся, в чому воно полягає. Як же тоді його сповняти? І як мені тішитися життям, якщо я не знаю, скільки воно ще протриває? Адже страшна зміна може мене спіткати вже цієї ночі, до схід сонця. Що тоді буде з моїми вівцями? А зі мною що буде?
Від таких думок Гайта ходив сумний та понурий. Уже не примовляв ласкаво до овець, не бігав до Гастурової святині. У кожному подмуху вітру йому вчувався шепіт злих божеств, які віднедавна давали себе знати. Кожна хмарка видавалася провістю лиха, нічна темрява повнилася жахіттями. Очеретяна сопілка вже не співала, а завивала біля його вуст. Лісові та річкові німфи вже не тіснилися на краю заростей, щоб послухати його гру. Почувши тужливе виття, втікали хто куди, й пастух розпізнавав це по розворушеному листі та похилених квітах. Свою отару він пильнував уже не так ретельно, як колись, тому чимало овець пропало, заблукавши серед пагорбів. Ті, що залишилися, геть охляли та захиріли від недоситу, бо Гайта, переставши шукати нових пасовищ з густою травою, водив їх на те саме – випасене й витоптане. Все це через неуважність, бо пастух тільки про життя та смерть і думав. Про безсмертя він ніколи не чував.
Та одного дня юнак, отямившись із важкої задуми, підхопився з каменя, на якому сидів, махнув рукою й вигукнув:
– Віднині не буду вимолювати в богів знання, якщо не хочуть його вділяти! Нехай тепер самі пильнують, щоб мені та не нашкодити. Якнайстаранніше буду сповняти своє призначення, а якщо помилятимусь, то провина лягатиме на них, а не на мене!
Щойно пролунали ці слова – Гайту осяяло яскраве світло. Гадаючи, що це сонце виглянуло в просвіт між хмарами, він глянув угору, але на небі не було хмар. Поряд, рукою дістанеш, стояла прекрасна діва. Перед такою вродою заздрісні квіти заламували з розпачу пелюстки й схиляли голівки в покорі. Такий солодкий був її вид, що біля нього пурхали колібрі, мало не торкаючись очей спраглими дзьобиками, а коло вуст роїлися дикі бджоли. Її тіло, з голови до ніг, так яскраво сяяло, що все навкруги відкидало тіні, мінливі від його рухів.
Заворожений, Гайта побожно став навколішки перед дівою, й вона поклала долоню йому на чоло.
– Встань, – зазвучав її голос, мелодійніший, ніж усі дзвіночки його отари. – Не поклоняйся мені, я ж не богиня. Залишуся з тобою, якщо будеш правдивий і вірний своєму призначенню.
Вівчар схопив її за руку й, зводячись на ноги, безуспішно силкувався висловити радість і вдячність. Вони стояли мовчки, взявшись за руки й усміхаючись одне одному. Гайта впивався в діву поглядом, повним шанобливого захоплення. Нарешті він промовив:
– Благаю тебе, о красуне, скажи мені, хто ти, звідки прийшла і чому.
На те діва застережливо приклала пальця до уст і стала віддалятися. Її прекрасний образ помітно змінювався. Вівчар задрижав. Сам не знав чому, адже врода діви не змаліла. Враз усе навколо потемніло, на долину прудким стерв’ятником насунула величезна тінь. Розтанула в сутінку постать діви, неначе з безмірної далини долинав її пройнятий смутком і докором голос:
– Зухвалий, невдячний юначе! Невже мені доведеться так скоро покинути тебе? Невже ти не спромігся вчинити щось краще, ніж зразу ж порушити предвічний договір?!
Невимовно засмучений Гайта впав на коліна й заклинав діву залишитися. А тоді скочив на ноги й кинувся шукати її в дедалі густішому присмерку. Він бігав колами, гукав до діви – надаремно. Вона зникла в пітьмі, а наостанок мовила:
– Припини пошуки. У такий спосіб не знайдеш мене. Повертайся до своїх обов’язків, недовіркуватий пастуше, бо інакше ми з тобою ніколи не зустрінемося.
Запала ніч. На пагорбах завили вовки. Перелякані вівці збилися докупи біля ніг Гайти. Заклопотаний насущним ділом, Гайта забув про гірке розчарування. Загнавши овець до кошари й зачинивши ворота, він подався до святилища й там вилив серце в подяці Гастурові за те, що допоміг врятувати отару. Відтак пастух забрався до своєї печери й ліг спати.
Коли Гайта прокинувся, сонце вже високо підбилося й пишно освітило печеру. Поруч юнака сиділа діва й усміхалася йому так, ніби на цих солодких вустах стала видимою музика його очеретяної сопілки. Він не смів і слова зронити, побоюючись образити діву, як було вчора. Отож мовчав, не знаючи, що робити.
– Я повернулася тільки тому, – озвалася чарівна гостя, – що ти виконав свій обов’язок перед отарою й не забув подякувати Гастурові за те, що він стримав вовків. Чи хочеш мати мене за супутницю?
– Хто б не хотів завжди бути поруч з тобою? – відповів Гайта. – О, не покидай мене аж до... до зміни... до часу, коли я стану мовчазним і нерухомим.
Він не знав слова «смерть».
– Мені б хотілося,