Зібрання творів - Амброз Бірс
Ось такою ця місцина постала перед шерифом Адамсом і ще двома маршаллцями – містером Кінґом, помічником шерифа, і містером Бруером, братом покійної місіс Мантон. Згідно з добродійним законом штату про майно, яке покинув власник і зник безвісті, шериф мав наглядати за Мантоновою садибою. Цього разу він приїхав сюди у зв’язку з постановою суду, в якому містер Бруер домагався права успадкувати майно своєї покійної сестри. Цілком випадково сталося так, що шерифів офіційний візит випав наступного дня після вечора, коли Кінґ відімкнув двері цього житла із зовсім іншої потреби. Нині він приїхав сюди вимушено: діставши наказ супроводити начальника, не зміг миттю придумати причину ухилитися, тож повівся якнайрозсудливіше – зобразив готовність виконати наказ.
Не підозрюючи лихого, Адамс відчинив вхідні двері – на його подив, не замкнені – й оторопів, угледівши на підлозі в коридорі купу чоловічого одягу. Огляд показав, що вона складалася з двох капелюхів і з двох-таки піджаків, камізельок та краваток. Усі ці предмети гардеробу чудово збереглися, хіба що трохи запорошилися. Зрештою, вони й лежали в пилюці. Містер Бруер теж оторопів, а про почуття містера Кінга краще промовчати. Ще дужче, по-новому зацікавлений виконанням свого обов’язку, шериф Адамс відчинив двері, що вели праворуч. Усі ввійшли до кімнати. Спершу вона видалася порожньою, та коли очі призвичаїлися до сутінку, стало видно постать людини в далекому кутку. Щось у її позі спонукало усіх трьох спинитися, щойно вони переступили поріг. Невдовзі прибульці добре розгледіли цю постать. Чоловік стояв на одному коліні, втиснувшись спиною в кут, по самі вуха втягнувши голову в плечі й затуливши обличчя руками – долоні назовні, пальці розчепірені й скарлючені, наче кігті. На задертому вгору крейдяно-білому лиці застиг вираз невимовного жаху – роззявлений рот, вирячені очі. У такій позі він сконав і закляк. У кімнаті не було нічого іншого, крім мисливського ножа, який, напевно, випав із руки небіжчика.
На густо запорошеній підлозі, біля дверей і під ближньою стіною, видніли плутані сліди чиїхось ніг. Уздовж іншої стіни, повз забиті дошками вікна й до кутка, тяглися сліди цього чоловіка. Шериф і супутники машинально рушили до кутка тою самою дорогою. Шериф узяв мерця за руку – тверду як залізо, і той хитнувся всім закляклим тілом. Блідий від хвилювання Бруер придивлявся до спотвореного обличчя мерця.
– Боже милостивий! – раптом вигукнув він. – Та це ж Мантон!
– Авжеж він, – згодився Кінґ, силкуючись опанувати себе й видаватися спокійним. – Я теж упізнав Мантона, хоч колись він носив довге волосся й широку бороду. Так, це він.
Кінґ цілком міг би додати: «Я впізнав Мантона ще тоді, коли він кинув виклик Россерові, й тут же сказав двом приятелям, хто цей приїжджий. Тож ми вирішили ось у такий жахливий спосіб його розіграти. І коли Россер зразу ж за нами покинув темну кімнату, через збентеження та поспіх забувши взяти свою одежу, і коли їхав у самій сорочці, – весь цей час ми знали, з ким маємо справу. З убивцею і боягузом!»
Але містер Кінґ нічого не додав. Спираючись на факти, він намагався з’ясувати загадкову причину смерті Мантона. Очевидно, той так і не вийшов із призначеного йому кутка. Поза свідчила, що він не нападав і не захищався. Скоріш за все, випустив з рук ножа й згинув від страху, побачивши якесь неймовірне жахіття. Усі ці обставини ніяк не міг пов’язати й витлумачити збаламучений розум містера Кінґа.
Навпомацки шукаючи нитку, що могла б вивести на світло з лабіринту домислів і сумнівів, він машинально опустив очі звичайним відрухом людини, замисленої про щось дуже важливе, і враз помітив таке, що похолов від жаху – за білого дня й при живих людях поруч. У пилюці, що багато років покривала товстим шаром підлогу, пролягли три низки слідів, відбитих босоніж, хоч і неглибоких, але добре помітних. По боках ішли дитячі, а посередині – безсумнівно жіночі. Вони вели від дверей, на крок-півтора не доходили до кутка й обривалися. Назад уже не верталися. Бруер теж їх зауважив. Нахилившись, він уважно приглянувся, а тоді, сполотнілий, випростався.
– Подивіться! – крикнув він, тицьнувши обома руками в найближчий до нього жіночий слід. – Бракує середнього пальця. .. тут була Ґертруда!
Ґертрудою звали покійну місіс Мантон, сестру містера Бруера.
⥈
Вівчар Гайта
У серці Гайти оману юності ще не витіснила омана зрілого віку та досвіду. Чисті й милі були його помисли, бо жив він просто й не обтяжував душі честолюбством. Вставав цей вівчар разом із сонцем і йшов помолитися біля святині пастушого бога Гастура3. Той слухав молитви і радувався. Звершивши священнодійство, Гайта відчиняв ворота кошари, виганяв отару на пасовище й на ходу радо ласував овечим сиром та вівсяним коржем. Час від часу він зупинявся, щоб присмачити цю нехитру поживу кількома зарошеними ягідками або попити зі струмка, що біг із пагорбів до річки, а та приймала його воду й несла в безвість.
Довгими літніми днями, поки вівці скубли послану їм богами соковиту траву або лежали, підібравши під себе ноги, й ремиґали, Гайта сидів на камені чи в тіні дерева і грав на очеретяній сопілці. Такі вже солодкозвучні були ці мелодії, що й маленькі лісові божества, бувало, слухали їх, вихиляючись із густого підліску, аби краще чути. Цих істот вдавалося побачити тільки краєчком ока. Щойно переведеш на них погляд – зразу щезають. Це підказало Гайті думку, – а думати таки треба було, аби не дорівнятися розумом до вівці, – що щастя надходить неждано й незримо, а якщо станеш розглядатися за ним, то нізащо не вгледиш, не знайдеш його. На такий висновок навело ще й те, що вівчар, найвище цінуючи милість Гастура, який ніколи не показується, зразу ж після неї ставив приязну цікавість своїх сором’язливих безсмертних сусідів, що жили в лісах та річках. Надвечір він заганяв овець у кошару, надійно зачиняв ворота й простував до своєї печери – підживитися та поспати.
Ось так і минало вівчареве життя – низка днів, одноманітність яких порушувала хіба що буря – вираз гніву ображеного бога. Тоді Гайта сидів у своїй печері, зіщулившись та затуливши обличчя долонями, й у молитвах благав кари самому
