Руїни бога - Кейт Аткінсон

— Що ти їм зробив? Ти, мабуть, щось їм зробив, просто так вони не кусаються, — хоча саме це вони й робили.

— Киш, мерзькі пси, — сказала їм місіс Керріч, а ті і бровою не повели.

Собак навіть не привчили гаразд до дому, тож вони лишали на перських килимах, які «знали кращі дні», те, що баба поблажливо називала «ковбасками». («Гидота», — казала місіс Керріч). Цілий дім, що знав кращі дні, розсипався на шматки. З іншого крила дому долинув рипучий бабин голос: «Снаффі! Піппі! Лоппі!» — і пси вихром вимелися з кухні так само швидко, як з’явилися.

— Я б їх усіх потопила, якби вони були мої, — сказала місіс Керріч.

Сонні побоювався, що мова була не лише про псів.

Сонні поводився значно краще, ніж пси, але з ним поводилися значно гірше. І де справедливість?

У передпокої задзвонив дзвоник для слуг, так затято, мовби той, хто дзвонив, був у люті (а власне, так воно зазвичай і було).

— Ой лишенько, знову його світлість, — пробурчала місіс Керріч, тяжко підводячись зі стільця. — По мені подзвін.

(Вона казала це щоразу). Його світлість, знов-таки, був не лорд, а всього лише «полковник Вілльє». Виглядало на те, що дід Сонні нечасто встає зі свого крісла перед каміном. У нього були слізливі ясно-блакитні очі, й зазвичай він не говорив, а видавав звуки — щось середнє між гавкотом і кашлем, як у морського котика. Баба й місіс Керріч розуміли його, а ось Сонні лише з величезним трудом перекладав ці звуки на зрозумілу англійську. Щоразу, як Сонні наближався до діда, той хапав його і притискав до себе, щипав і хрипів на вухо: «А ти хто такий?».

Сонні не знав, що йому відповісти. Виявляється, ніякий він уже не Сонні. Баба заявили, що не вимовлять таке дурне ім’я. «Сонце» — це ще дурніше ім’я, тож вона заявила, що відтепер його зватимуть Філіп (так звали його ненормального діда).

— Отакої, — стомлено сказав батько, коли Сонні пішов повідомити, що відтепер він Філіп. — Та хай тебе зве, як хоче. Легше погодитися, ніж з нею сваритися. Та й що таке ім’я? Таблиця, яку вішають тобі на шию.

Ім’я — це тільки початок: баба звозили його в Норвіч і купили цілий набір нового одягу, тож тепер він носив не блазенські смугасті светри, в’язані вручну, і робочі брюки, а шорти кольору хакі й «елеґантні» сорочки; пластмасові сандалі замінили старомодними шкіряними. А найгірше те, що баба відвезли його до «чоловічого голяра», який зістриг і зголив його довгі кучері: стрижка під назвою «коротко збоку і ззаду» цілковито змінила його вигляд. Тепер він остаточно перестав бути собою.

Він не став розповідати дідусю Теду про свою нову ідентичність, бо відчув: це викличне стільки запитань, що він не відповість довіку. Вони зідзвонювалися раз на тиждень. Баба стояли при ньому, доки він боровся з неоковирною слухавкою і «трохи балакав» із дідом Тедом. На жаль, загрозлива постать «бабусі» не давала Сонні сказати, як йому там насправді зле. До «балачок» у нього теж не було хисту, тож в цілому завершувалося тим, що він давав короткі відповіді на питання. Йому там подобається? Так. Погода добра? Так (Зазвичай дощило). Він не голодний? Ні. (Так!) На прощання Тедді зазвичай питав: «Хочеш поговорити з Берті?» (Так), але базікати вона вміла анітрохи не краще, ніж Сонні, тож далі вони дві хвилини мовчки слухали, як сопе інший, доки баба не кидали нетерпляче «Давай сюди телефон» і не наказували Берті повернути телефон дідусеві. Тоді баба вибирали тепліший тон і казали речі штабу «Він тут так прижився, гадаю, йому варто побути тут ще трохи. Так, тут природа і свіже повітря, та й батько поруч. І, звичайно, саме цього хоче люба Віола». І таке інше. Люба Віола? — подумав Сонні, нездатний уявити сценарій, за якого «бабуся» і «люба Віола» опинилися б в одній кімнаті.

Сонні жалкував, що не знає кодів чи таємної мови, щоб передати своє страждання (Рятуйте!), тож натомість казав: «Бувай, дідусю», — а до його (ненаситного) горла підступало щось гірке (горе).

— Це все стокгольмський синдром, — сказала Берті. — Ти почав ототожнюватися з тими, хто тебе викрав, як Патті Гірст.

Ішов 2011 рік, вони сиділи на вершині гори Батур і дивилися, як сходить сонце. Вони піднялися на гору при світлі ліхтарика ще вдосвіта. На той час Сонні жив на Балі вже другий рік. Перед тим він багато років провів у Австралії, а до того — в Індії. Берті час від часу його навідувала, Віола — ні.

Берті у маєтку Джордан велося б значно краще. Вона знала, як припасти іншим до вподоби, і розуміла, коли можна бунтувати. А Сонні ні першого, ні другого так і не навчився.

— Вони як вампіри, — пояснював він Берті. — Їм потрібна свіжа кров, навіть розбавлена.

— Думаєш, вони були аж такі страшні, як тобі запам’яталося?

— Та вони були значно гірші, — розсміявся Сонні.

*

По суті, вони його викрали й тримали в полоні проти його волі.

— Ти ж хочеш з'їздити на канікули з татом? — спитав дідусь.

Були літні канікули. Здавалося, півжиття минуло відтоді, як вони полишили Девон і Адамову ферму: ті вже встигли перетворитися на ідилічні спогади, прикрашені дитячими утопійними мріями сестри про гусей, рудих корів і пироги. Сонні сподівався, що, раз уже вони переїхали в Йорк, то всі житимуть разом із дідусем, але мама сказала: «Це навряд чи». За кілька тижнів вона зняла їм обшарпаний дім із садом і прилаштувала його у «вальдорфську школу», яка йому не подобалася, але зараз він би навіть туди радо повернувся.

— Познайомишся зі своїми іншими дідусем і бабусею, — сказав дідусь із надмірним силуваним ентузіазмом. — Вони живуть у великому домі на природі, там є собаки, коні, все таке. Тобі цікаво було б кілька тижнів пожити у них, правда?

Коней вони давно позбулися, а пси його пожерли б, якби з’явилася така нагода.

— У них ще й лабіринт є, — додав Тедді.

Сонні був у шоці, що його спровадили казна-куди. Свободи волі в нього не було, це він знав. Це розуміння йому прищепила Віола: «Ти мені тут не розказуй, що хочеш робити», «Робитимеш, як я сказала, а не як хочеш», «Бо я так сказала!».

— У мене були інші плани, — Сонні чув, як дідусь пояснює це по телефону невидимому співрозмовникові, але його мати затялася.

Звісно, це було вже після того, як мати покинула їх, щоб «обстоювати