Українська література » Сучасна проза » Руїни бога - Кейт Аткінсон

Руїни бога - Кейт Аткінсон

Читаємо онлайн Руїни бога - Кейт Аткінсон
але коли він скаржився, та казала:

— Що ти їм зробив? Ти, мабуть, щось їм зробив, просто так вони не кусаються, — хоча саме це вони й робили.

— Киш, мерзькі пси, — сказала їм місіс Керріч, а ті і бровою не повели.

Собак навіть не привчили гаразд до дому, тож вони лишали на перських килимах, які «знали кращі дні», те, що баба поблажливо називала «ковбасками». («Гидота», — казала місіс Керріч). Цілий дім, що знав кращі дні, розсипався на шматки. З іншого крила дому долинув рипучий бабин голос: «Снаффі! Піппі! Лоппі!» — і пси вихром вимелися з кухні так само швидко, як з’явилися.

— Я б їх усіх потопила, якби вони були мої, — сказала місіс Керріч.

Сонні побоювався, що мова була не лише про псів.

Сонні поводився значно краще, ніж пси, але з ним поводилися значно гірше. І де справедливість?

У передпокої задзвонив дзвоник для слуг, так затято, мовби той, хто дзвонив, був у люті (а власне, так воно зазвичай і було).

— Ой лишенько, знову його світлість, — пробурчала місіс Керріч, тяжко підводячись зі стільця. — По мені подзвін.

(Вона казала це щоразу). Його світлість, знов-таки, був не лорд, а всього лише «полковник Вілльє». Виглядало на те, що дід Сонні нечасто встає зі свого крісла перед каміном. У нього були слізливі ясно-блакитні очі, й зазвичай він не говорив, а видавав звуки — щось середнє між гавкотом і кашлем, як у морського котика. Баба й місіс Керріч розуміли його, а ось Сонні лише з величезним трудом перекладав ці звуки на зрозумілу англійську. Щоразу, як Сонні наближався до діда, той хапав його і притискав до себе, щипав і хрипів на вухо: «А ти хто такий?».

Сонні не знав, що йому відповісти. Виявляється, ніякий він уже не Сонні. Баба заявили, що не вимовлять таке дурне ім’я. «Сонце» — це ще дурніше ім’я, тож вона заявила, що відтепер його зватимуть Філіп (так звали його ненормального діда).

— Отакої, — стомлено сказав батько, коли Сонні пішов повідомити, що відтепер він Філіп. — Та хай тебе зве, як хоче. Легше погодитися, ніж з нею сваритися. Та й що таке ім’я? Таблиця, яку вішають тобі на шию.

Ім’я — це тільки початок: баба звозили його в Норвіч і купили цілий набір нового одягу, тож тепер він носив не блазенські смугасті светри, в’язані вручну, і робочі брюки, а шорти кольору хакі й «елеґантні» сорочки; пластмасові сандалі замінили старомодними шкіряними. А найгірше те, що баба відвезли його до «чоловічого голяра», який зістриг і зголив його довгі кучері: стрижка під назвою «коротко збоку і ззаду» цілковито змінила його вигляд. Тепер він остаточно перестав бути собою.

Він не став розповідати дідусю Теду про свою нову ідентичність, бо відчув: це викличне стільки запитань, що він не відповість довіку. Вони зідзвонювалися раз на тиждень. Баба стояли при ньому, доки він боровся з неоковирною слухавкою і «трохи балакав» із дідом Тедом. На жаль, загрозлива постать «бабусі» не давала Сонні сказати, як йому там насправді зле. До «балачок» у нього теж не було хисту, тож в цілому завершувалося тим, що він давав короткі відповіді на питання. Йому там подобається? Так. Погода добра? Так (Зазвичай дощило). Він не голодний? Ні. (Так!) На прощання Тедді зазвичай питав: «Хочеш поговорити з Берті?» (Так), але базікати вона вміла анітрохи не краще, ніж Сонні, тож далі вони дві хвилини мовчки слухали, як сопе інший, доки баба не кидали нетерпляче «Давай сюди телефон» і не наказували Берті повернути телефон дідусеві. Тоді баба вибирали тепліший тон і казали речі штабу «Він тут так прижився, гадаю, йому варто побути тут ще трохи. Так, тут природа і свіже повітря, та й батько поруч. І, звичайно, саме цього хоче люба Віола». І таке інше. Люба Віола? — подумав Сонні, нездатний уявити сценарій, за якого «бабуся» і «люба Віола» опинилися б в одній кімнаті.

Сонні жалкував, що не знає кодів чи таємної мови, щоб передати своє страждання (Рятуйте!), тож натомість казав: «Бувай, дідусю», — а до його (ненаситного) горла підступало щось гірке (горе).

— Це все стокгольмський синдром, — сказала Берті. — Ти почав ототожнюватися з тими, хто тебе викрав, як Патті Гірст.

Ішов 2011 рік, вони сиділи на вершині гори Батур і дивилися, як сходить сонце. Вони піднялися на гору при світлі ліхтарика ще вдосвіта. На той час Сонні жив на Балі вже другий рік. Перед тим він багато років провів у Австралії, а до того — в Індії. Берті час від часу його навідувала, Віола — ні.

Берті у маєтку Джордан велося б значно краще. Вона знала, як припасти іншим до вподоби, і розуміла, коли можна бунтувати. А Сонні ні першого, ні другого так і не навчився.

— Вони як вампіри, — пояснював він Берті. — Їм потрібна свіжа кров, навіть розбавлена.

— Думаєш, вони були аж такі страшні, як тобі запам’яталося?

— Та вони були значно гірші, — розсміявся Сонні.

*

По суті, вони його викрали й тримали в полоні проти його волі.

— Ти ж хочеш з'їздити на канікули з татом? — спитав дідусь.

Були літні канікули. Здавалося, півжиття минуло відтоді, як вони полишили Девон і Адамову ферму: ті вже встигли перетворитися на ідилічні спогади, прикрашені дитячими утопійними мріями сестри про гусей, рудих корів і пироги. Сонні сподівався, що, раз уже вони переїхали в Йорк, то всі житимуть разом із дідусем, але мама сказала: «Це навряд чи». За кілька тижнів вона зняла їм обшарпаний дім із садом і прилаштувала його у «вальдорфську школу», яка йому не подобалася, але зараз він би навіть туди радо повернувся.

— Познайомишся зі своїми іншими дідусем і бабусею, — сказав дідусь із надмірним силуваним ентузіазмом. — Вони живуть у великому домі на природі, там є собаки, коні, все таке. Тобі цікаво було б кілька тижнів пожити у них, правда?

Коней вони давно позбулися, а пси його пожерли б, якби з’явилася така нагода.

— У них ще й лабіринт є, — додав Тедді.

Сонні був у шоці, що його спровадили казна-куди. Свободи волі в нього не було, це він знав. Це розуміння йому прищепила Віола: «Ти мені тут не розказуй, що хочеш робити», «Робитимеш, як я сказала, а не як хочеш», «Бо я так сказала!».

— У мене були інші плани, — Сонні чув, як дідусь пояснює це по телефону невидимому співрозмовникові, але його мати затялася.

Звісно, це було вже після того, як мати покинула їх, щоб «обстоювати

Відгуки про книгу Руїни бога - Кейт Аткінсон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: