Руїни бога - Кейт Аткінсон
Хай там як, а на кухні все одно було краще, ніж деінде в домі. Це найтепліша кімната, і завжди була надія, що його чимось підгодують. Якщо засидітися на кухні, місіс Керріч завжди його чимось пригощала, так само невимушено, як час від часу жбурляла кусники псам. Дід і баба їли ощадно, і він завжди був голодний. Він ріс, він мав їсти більше. Навіть мама так казала. Що гірше, за столом не вщухали інструкції — закривай рот коли жуєш не горбся користайся ножем і виделкою правильно тебе що вовки виховали? Баба казали, що його манери «ганебні» — може, його треба годувати з корита, як свиню, раз він їсть, як свиня.
— Свиней вони вже не тримають, — сказала місіс Керріч, — а то б вона, мабуть, тебе їм згодувала.
Це була не погроза, а констатація.
Місіс Керріч зітхнула і сказала Томасові:
— Ну, то піду занесу її світлості її «ранковий кохве».
Останні два слова аж бриніли від сарказму — селянка місіс Керріч гордо пила міцний солодкий чай, а не цю вашу каву, як пещені аристократи. Баба Сонні не була ніякою «світлістю», а просто собі «місіс» — місіс Вільє. Місіс Антонія Вільє, «звертайся до мене на “Ви”». Він щоразу зашпортувався об те «Ви». Чого б то її не звати просто на «ти»? Якось він спробував. Вона стояла біля панорамних вікон у «обідній кімнаті» і спостерігала, як Томас косить траву («Некомпетентний!»), а Сонні грався на килимку старим татовим конструктором, який бабуся йому неохоче позичила («Не зламай!»). Коли він сказав «Ба, наллєш мені молока?», вона рвучко розвернулася, мовби бачила його вперше, а тоді протягнула: «Перепрошую?» — точно як мама, тільки злості в десять разів більше, мовби словами хотіла тебе вкусити. «Бабусю, наллєте», — поспіхом уточнив він. І додав: «Будь ласка». (Містер Гречність схвально кивнув). Баба й далі витріщалася на нього, він вже був подумав, що хтось із них точно перетвориться на камінь, коли вона нарешті пробурмотіла собі під ніс «Ба, наллєш мені молока?» — мовби нічого химернішого ніколи не чула. І продовжила спостерігати за Томасом. («Та він мовби вперше бачить газон!»).
— Молока? — розсміялася місіс Керріч. — Всьо тобі мало, пацанва, це біда.
Хлопчики швидко ростуть і мусять пити молоко, Сонні це знав, та всі це знали! Ці люди що, хворі? А ще хлопчики мають їсти печиво і банани, і бутерброди з маслом і варенням, та іншу всячину, яку в маєтку Джордан вважали примхами, а його справжній дідусь — дідусь Тед — вважав незамінними розділовими знаками, що відмірювали час. Сонні вже звик до дорослих, які нічогісінько не знали про дітей (Адамова ферма, гурток «Жінки за мир», до якого вчащала мама, його клас у школі), але навіть там його рано чи пізно чимось та годували.
— Точно, чувак, — сказав його батько, Домінік. — Це як у романі Діккенса: «Прошу, пане, чи можна мені взяти ще трохи?». Пам'ятаю. А потім, коли тебе спровадять в інтернат, тобі доведеться їсти те гівно, яке насипають там.
Який ще інтернат? — подумав Сонні. Ні в який інтернат він не збирався: після літніх канікул він повернеться додому, до школи у Йорку, яка йому раніше не подобалася, але зараз видавалася втраченим раєм.
— Ти б не зарікався, — сказав батько. — Раз ти вже потрапив у її пазурі, так просто вона тебе не випустить.
Домінік жив над стайнею («моя мансарда») і днями валявся на старому подертому дивані в оточенні незавершених полотен. Єдине, що нагадувало про коней, — це легкий запах гною, коли підніматися до кімнати кам’яними сходами уздовж зовнішньої стіни будівлі. Батько Сонні — («добровільний») вигнанець із великого дому.
Домінік, здавалося, теж їв небагато, хоча зазвичай у нього знаходилася плитка шоколаду, якою ділився із сином. Він хворів («лікарня й оце все гівно»), але зараз йому стало значно краще. Щоразу, як Сонні його бачив, батько спав, хоча казав, що думає. Можна було й не намагатися ні на що не скаржитися — батько сказав, що він зараз на «серйозних рецептурних ліках». На вікні рядочком стояли пляшечки з таблетками. «Він як лінивець», — казали баба діду. Сонні й хотів би заступитися за батька, але, як не крути, баба праві. Власне, навіть у лінивців урвався б терпець при зустрічі із Домініком. (Сонні бачив передачу про лінивців із дідом Тедом). Дід нічого про Домініка не казав. Це бо в нього «не всі вдома», казала місіс Керріч. «Лою в голові не вистачає».
— Домінік у такому стані не може бути нашим спадкоємцем, — торочила баба, мовби й не переймалася тим, що всі її розмови з чоловіком односторонні (може, їй так подобалося). — А що, як він не візьме себе в руки? Це дитя — наша єдина надія, поможи нам Бог.
«Це дитя» не розуміло, про що йдеться. Він не почувався на силі бути чиєюсь єдиною надією. Виявляється, він — «останній Вілльє». А як же Берті? «То ж дівчинка, — відмахнулася баба. — На дівчатах рід уривається, так у світській хроніці “Дебреттс” і напишуть». Хай би й урвався, — подумав Сонні. Але їм треба спадкоємець, казала баба, — нехай навіть незаконнонароджений. («То він байстрюча», — казала місіс Керріч Томасові).
— Ми його ще виховаємо на Вілльє, — стояли на своєму баба, — хоча сил на те піде немало.
Виявляється, Сонні винен у батьковому «стані». Це ж як? І чому?
— Просто своїм існуванням, — пояснила місіс Керріч, подаючи йому сухе печиво до чаю. — Якби панич Домінік не зв’язався з наркотою і твоєю мамцею і всьо таке, то їздив би верхи й одружився з красивою дівулею в перлах і костюмах, так у них заведено. А він же шо? А він у «митці» подався, — тут вона зробила пальцями лапки. — А потім наплодив таких малих, як оце ти.
Місіс Керріч була бездонним джерелом інформації — на жаль, здебільшого плутаної чи вигаданої.
Винюхавши печиво, пси кинулися на кухню й зав’юнилися у них під ногами. Псів, слинявих покручів спанієля, було три, і вони не цікавилися нічим, крім себе самих. Звали їх Снаффі, Піппі й Лоппі — дурні імена. От у дідуся Теда був нормальний пес на ім’я Тінкер. Дідусь Тед казав, що Тінкер «надійний, як скеля». А бабині пси постійно намагалися цапнути Сонні,
