Руїни бога - Кейт Аткінсон

Так вони розговорилися про їжу, що погана ідея, коли її ніде добути, проте врешті розмови стихли. Вони були надто стомлені для балачок, тож по одному провалилися у тривожний сон. Тедді боявся, що від цієї задублої дрімоти не прокидаються, й лишився на варті.

Він займав голову, вирішуючи, що би поїсти. Якби йому лишалася остання вечеря, то що б він обрав? Дорогий ресторан чи домашню їжу? Врешті він зупинився на пирогу з дичини, які пекла місіс Ґловер, а на солодке — бісквіт із мелясою і заварний крем. І справа тут не в їжі: він хотів би, щоб вони всі посідали довкола стола у стилі Регентства, і щоб Г'ю вернувся із мертвих і сів у головах. Джиммі сидів би на руках у Памели, дівчата були маленькі — ще зі стрічечками у волоссі й куцих спідничках. Бріджит носила б тарілки з кухні, місіс Ґловер бурчала б за кадром. Сильвія була б вишукана й радісна. Місце за столом знайшлося б навіть Морісові. А під столом сидів би пес. Чи навіть два пси — раз вже вони існували в його уяві, а не своїх могилках, то до його ніг тулилися б і Триксі, і Джок. Попри все, він не стримався і провалився у тьмаву прірву сну.

*

Другий ранок на морі плеснув свинцевого світла, яке нічого доброго не звістувало. Море кілька годин було тихе, аж раптом повіяв вітер. Вони промокли від бризок, а вітер періщив у обличчя так, що тяжко було дихати. Здавалося, далі промокнути вже нікуди — аж виявилося, що таки є куди. Мовби цього мало, вони зауважили, що шлюпка почала підтікати — взялися викачувати воду міхами, проте за певний час ті теж не витримали, а вони не знали, як їх підрихтувати, тож нічого не лишалося, крім як черпати воду закоцюрблими долонями, від чого ті лише втрачали гнучкість.

Джордж був геть плохенький, та й Вік теж. Ні той, ні інший не могли опиратися напорові хвиль, які постійно заливали шлюпку. Тедді підповз до Джорджа і спробував заміряти пульс, але хвилі надто сильно підкидали човник. Йому здалося, що Джордж помер, але він не став нічого казати іншим.

Коли він підняв погляд на Кенні, той згорьовано дивився на Джорджа. А тоді повернувся до Тедді і сказав:

— Раз мені вже судилося помирати, командире, то я краще з тобов помру, ніж аби з ким.

— Ніхто тут не помирає, — відрубав Тедді. Якщо вони почнуть впадати у відчай, то їм кінець. Ти краще не думай про смерть.

— Та я знаю, але…

*

А де ж їхній другий пілот? — спитаєте ви. Ґай. Ніхто не міг пригадати, щоб його бачили після нападу винищувача, тож якийсь час вони завзято обговорювали, куди ж він подівся. Врешті зійшлися на тому, що він, мабуть, не розчинився у повітрі, а випав, ніким не побачений і не почутий, крізь діру в фюзеляжі, коли вони зайшли у піке, й пірнув у Північне море без парашута.

Інша доленосна хвиля навалилася на них, як бетонна плита. Вони трималися, що є сили, але Віка й Кенні змило у море. Тедді не знав, звідки у них взялися сили відловити нажаханого Кенні («Бо він такий недомірок», — казав потім Кіт), але їм це вдалося. Проте хай би скільки разів вони пробували затягнути Віка до шлюпки, він висів мішком і зіслизав назад у воду. Діло швах, їм просто не стало сил. Вони обв’язали йому руку канатом, але Тедді розумів, що довше кількох хвилин той у воді не протягне.

Тедді сів біля Віка і далі його торсав, коли той закинув голову і подивився йому в очі — тоді Тедді збагнув, що у хлопця нема сил боротися.

— Що ж, щасти вам, — прошепотів Вік, і дав руці вислизнути з мотуззя.

Його віднесло від човна на кілька метрів, а потім він тихо зник у хвилях, у своїй непозначеній могилі.

*

Усупереч побоюванням Тедді, Джордж Карр був живий: помер він допіру через два дні у лікарні від «шоку й іммерсії» — мабуть, так називали холод.

Їх випадково знайшов човен із Королівського флоту, який взагалі шукав геть інший затонулий літак. Їх витягли на борт, роздягнули, пригостили теплим чаєм, ромом і цигарками, а потім позагортали в ковдри й чуло повкладали на койки, як маленьких. Тедді одразу провалився у такий глибокий сон, якого й не знав ніколи, а коли його десь за годину розбурхали і знову підсунули теплий чай із ромом, він тільки засмутився: хотів би спати на тій койці довіку.

*

Вони переночували у лікарні в Ґрімсбі, а на ранок сіли на потяг до своєї бази. Звісно, усі, крім Джорджа — того забрала родина і поховала у Бернлі.

Їм дали кілька днів, щоб прийти до тями, але лишалося питання про те, що Кенні досі не вистачало одного вильоту. Вони повірити не могли, що після всього пережитого Кенні все одно мав офіційно добути строк, але їхній командуючий офіцер — добряк, як вони знали, — присягався, що «в нього руки зв'язані».

Отже, не минуло й тижня відтоді, як їх витягнули, мов притоплених кошенят, із глибин, як вони знову опинилися на злітній смузі. Решта екіпажу — Тедді, Мак, Норман і Кіт, які вже добули свій строк, — пішли добровольцями в останній рейд із Кенні. Він розплакався, коли вони йому про це сповістили, на що Кіт буркнув:

— От мудак сопливий.

Це був легковажний, нерозважливо геройський жест. Їм чомусь здавалося, що після пригоди на морі нічого лихого з ними вже не станеться, хоча дівчина з Міністерства авіації радо нагадала б, що це геть не так. Це попри те, що всі знаки та прикмети звістували недобре. (Може, це Кітова вдача догори дригом давала про себе знати). Вони позичили літак і взяли двох інших солдатів, яким бракувало вильотів, — принцип був такий, що на цьому рейді вони всі не зайві, а запасні. Вони навіть захопили другого пілота — цього разу не новачка, якому треба понюхати пороху, а командира, якому «забаглося політати». Тедді сподівався, що, може, цього разу дадуть легке завдання — скинути зброю чи там листівки над Францією — аж ні-бо, полетіли на Велике місто рейдом найвищої важливості. Усіх охопив якийсь шал, завзяття, як у скаутів у поході.

Вони долетіли до Берліна й рушили назад — артилерія їх не зачепила, винищувачів навіть не бачили.