Руїни бога - Кейт Аткінсон
Якийсь час інший «Галіфакс», що теж відстав від решти, намагався летіти з ними у формації, але вони тягнулися так низько і повільно, що той врешті махнув на них рукою і здійнявся вгору, блиснувши на прощання крилом. Вони лишилися самі.
На висоті п'ятсот метрів Тедді наказав екіпажеві готуватися покидати літак. До англійського узбережжя десять миль, — спокійно повідомив він.
— Підтягни нас поближче, командире, — попросив хтось.
Стрибати — це ще півбіди, а от наковтатися солоненького та ще й потрапити до рук німців — це взагалі немислимо.
— Ти лети, — дорікнув Норман. — З Турина ж ми вибралися, що, забув?
На висоті триста метрів вони почали розрізняти біле шумовиння на хвилях, буруни були метрів по п'ять-шість заввишки. «Віддалися на волю всіх стихій», — подумав Тедді.
Вони вже повикидали все, що могли, — столик навігатора, подушки, фляжки, кисневі балони. Кіт сокирою боровся із сидіннями, а Вік розбирав верхні кулемети й викидав — за ними полетіла й башта. Вони робили все, аби протриматися ще хоч трохи.
— До англійського узбережжя чотири милі, — як завжди незворушно доповів Мак. Коли вони зайшли в піке, всі його папери й мапи розлетілися, тож тепер він збирав їх докупи, мовби збирався закривати бюро на вихідні. «Не панікувати, — подумав Тедді, — це одна справа, а геть не відчувати напруги моменту — геть інша». Йому згадалося, як Мак спокійно стояв собі збоку й коментував, доки інші металися й намагалися витягнути Кенні з хвостової башти.
— Тримайся, командире, — озвався ще хтось.
На висоті сто п'ятдесят метрів Джордж Карр затис кнопку морзянки, установив систему розпізнавання свій/чужий на міжнародну частоту сигналу катастрофи і спробував зв’язатися зі шлюпками.
На висоті сто двадцять показники рівня пального завмерли на нулі. Вони відкрили люки аварійного виходу, Тедді наказав усім зайняти позиції для вимушеної посадки на воду. Мак простягнувся уздовж правого борту, Норман — лівого, ногами вперлися у передній лонжерон. Кулеметники притислися спинами до заднього лонжерона, Джордж і Кіт посідали їм між ноги. Усі завели долоні за шиї й поклали на парашутні рюкзаки, щоб амортизувати удар. Тедді їх добре натренував.
Вони впали на воду на швидкості 180 кілометрів на годину. Відділ бомбардира відламався від удару, в «Ц-Цукор» ринула вода і пальне, підступаючи їм до шиї, — ледве встигли надути рятувальні жилети. Джордж втратив свідомість від удару, вони незграбно виволокли його в люк. Кенні, як виявилося, не вмів плавати й панічно боявся води, тож Мак мусив тримати його за баки й волокти крізь ріки, що вирували в фюзеляжі, а той бабрався і пищав від страху. Тедді замикав процесію. Капітан завжди полишав судно останнім.
Шлюпка, яку зберігали у крилі, надулася й тепер перекривала верхній люк. «Ц-Цукор» наповнився водою й почав завалюватися на лівий борт. Якоїсь миті Тедді здалося, що це кінець, але тоді пірнув і виплив назовні крізь діру, що зяяла у фюзеляжі.
Вони сяк-так повибиралися й позалазили на шлюпку. Норман перерізав фалінь, і їх стало відносити від «Ц-Цукру». Той ще тримався на воді, підскакуючи на хвилях у нещадній сірій імлі, проте вже за кілька хвилин його навіки засмоктали глибини.
*
Десь із темряви долинув звук мотора. Мак вхопив сигнальний пістолет і спробував вистрелити, але пальці так розпухли й заніміли від холоду, що йому не вдалося. Скільки годин вони пробули у воді? Вони втратили лік часу. Ішла їхня друга ніч у морі, бодай на цьому зійшлися. Вони швидко зрозуміли, що аварійна посадка на воду — це лише початок. Море бушувало, не встигли вони залізти на шлюпку, як велетенський бурун скинув їх назад. Бодай шлюпка не перевернулася (дякувати Богу за його скромні дари), проте для того, щоб позалазити назад, знадобилися колосальні, майже надлюдські зусилля — не кажучи вже про те, що їм довелося закинути назад ще й непритомного Джорджа.
Вік на якомусь етапі згубив чоботи й тепер геть задуб. Вони по черзі розтирали йому ноги, проте й руки теж закоцюрбли. Одяг промок до нитки, вони промерзли до кісток, від того ставало гірше стократ.
Вони сяк-так підпирали бідаху Джорджа Kappa, який отримав струс мозку, але він весь час сповзав у воду на дні шлюпки. Він майже не приходив до свідомості й багато стогнав. Складно сказати, чи було йому боляче, але Мак усе одно вколов йому морфін, і той стих.
Прилади-зв’язки вони втратили тоді ж, коли їх змило у море — хто зна, як далеко їх віднесло від місця посадки. Шанси на те, що їх зауважить якийсь літак чи знайдуть рятувальники, дедалі маліли.
Коли Норман нарешті спромігся вистрелити зі сигнального пістолета, звуки мотора вже стихли вдалині. Кіт пробурмотів: «А толку». Ракета на мить освітила нескінченну пітьму, у якій вони дрейфували, і це ще більше їх пригнітило, хоча, здавалося, куди вже більше. Тедді не знав, може, звуки двигуна їм узагалі почулися. Може, це як у загублених у пустелі — незабаром почнуть бачити міражі.
— Я б шо хош віддав за ракову паличку, — сказав Кіт.
— У мене десь була пачка, — сказав Кенні, намагаючися витягнути цигарки з кишені. Вони з прикрістю втупилися в розмоклу пачку й викинули її за борт.
У них не лишилося ніяких запасів — і цигарки, і сухпай, і все те, що могло б їх потішити чи підтримати, змило, коли їх змело зі шлюпки вдруге. Тедді намацав у кишені шматочок шоколаду, й Мак ретельно поділив його цизориком і пороздавав. Правий був Джордж, що з'їв свій пайок перед злетом, подумав Тедді, — тепер-бо йому байдуже. Вік від шоколаду відмовився — потерпав від морської хвороби.
— Я чув усі ті байки про людей, яких тижнями носить морем на плоту, і вони врешті пожирають один одного, починаючи з юнги, — сказав Кіт, і всі вони інстинктивно повернулися до Кенні. — То хочу сказати, що я радше свою ногу з'їм, ніж когось із вас, мудаків.
— Ти мене ображаєш, — сказав Мак, — та будь-кому було б за
