Руїни бога - Кейт Аткінсон
Баба і Домінік прибули у великій старій машині. Коли вони вилізли з неї, дідусь прошепотів Сонні на вухо: «Сонні, а це твоя бабуся», — хоча він її доти теж ніколи не бачив. На бабі була обшарпана шуба, яка виглядала так, мовби її зі щурів пошили, а зуби в неї були жовті, як нарциси у дідуся в саду. Вона видавалася йому геть древньою, хоча потім Сонні зрозумів, що їй не могло бути більше сімдесяти. («Раніше люди були старіші», — сказала Берті).
— Татку! — закричала Берті, промчала повз Сонні й кинулася на руки Домінікові. Її дитяча безпосередність вразила Сонні, не кажучи вже про Домініка.
— Ну ж бо, — сказав батько, відступаючи на крок назад, мовби донька могла на нього напасти.
— Привіт, Тед, — сказав Домінік, нарешті впізнавши Берті. — Як справи?
Тедді запросив їх на чашку чаю.
— І я бісквіт спік, — додав він. Їхня нова бабуся насупилася — чи то від думки про пиріг, чи то від того, що його спік чоловік.
Ось і все. Вони випили чай, з'їли (чи недоїли) пиріг, і Сонні повантажили на заднє сидіння машини з трьома невдоволеними псами — він і озирнутися не встиг, як вони вже були у Норфолку, а його гадана бабуся розказувала, що час би йому вже й подорослішати. А йому було тільки сім! Йому ще багато років не треба дорослішати! І де ж справедливість?
*
Він востаннє жалібно схлипнув у подушку. Йому щовечора тяжко було заснути, а коли він таки засинав, то раптово прокидався, і з темряви до нього підступали загадкові обриси. У безпечнішому світлі дня він бачив, що то за предмети — непотріб, який нагромаджувався на горищі роками. Ображений Томас лишив це все, коли йому сказали виселятися і звільнити місце для «хлопця»: обшарпану колиску з лози, зламане дитяче ліжечко, самотню лижу, величезний торшер і, що найгірше, кравецький манекен, який, Сонні міг би заприсягтися, зловісно підбирався дедалі ближче з кожною нічною годиною, мов у якійсь страхітливій грі.
— О Господи, та дитяча — це якась пекельна діра, — сказав Домінік. — Якби в мене були діти, я б відвів їм найкращу кімнату в домі.
— У тебе є діти, — сказав його син.
— Ну, карочє, ти зрозумів.
Та не дуже, — подумав Сонні.
У дитячій завжди було холодно, попри те, що стояло літо. На стінах були сліди води, шпалери відклеювалися і звисали, як клапті облупленої шкіри. Єдине віконце, затягнене чорною пліснявою, було намертво закрите, а то Сонні міг би спробувати вилізти і втекти по ринві — Авґуст у книжках так робив.
У дідуся Теда була ціла купа книжечок під назвою «Авґустові пригоди» — виявляється, це його тітка писала про нього. Віола прочитала Сонні кілька томів. Авґуст що тільки не вичворяв, але всі наче думали, що так і треба, а варто було Сонні, скажімо, впустити горошину з тарілки, як баба доходили висновку, що гіршого хлопчика світ не бачив. І де ж справедливість?
Він хотів би, щоб Берті була з ним. Вона залізла б до нього в ліжко і його гріла. Вона добре вміла обніматися, просто як дідусь Тед. У маєтку Джордан до нього торкалися, тільки щоб ущипнути, дати стусана чи куснути (це собаки). Баба били його дерев'яною лінійкою на двадцять п'ять сантиметрів по ногах.
— Домініку це не зашкодило, — казала вона.
(«І подивіться-но, ким він виріс», — тягнула місіс Керріч. Не те, щоб місіс Керріч була проти тілесних покарань — звісно, ні). Він частенько пісяв у ліжко — так бувало й удома, але тут простинями займалася місіс Керріч, і вона вічно нагадувала, що він «маленький сцикун», а коли він її доводив, то навіть змушувала його спати на мокрій холодній постелі ще й наступної ночі.
У дитячій кімнаті знічев’я лишили ще й поцвілі книжки та дерев’яні складанки, Сонні робив з ними все, що міг. Він дуже погано читав, але дуже добре складав складанки, хоча після кількох разів «Котедж Енн Хетевей» чи «Король Артур у Дартмурі» обридають.
У дитячій кімнаті досі валялися уламки Домінікового дитинства, тож Сонні постійно як не наступав на заблуклого солдатика, то послизався на машинці — він збирав ці маленькі скарби у стару коробку для взуття. Всупереч усім перешкодам, він вберіг срібного зайчика, якого подарував йому дідусь Тед, але краще б при ньому були його камінці. На алеї, що вела до дому, було трохи гравію, але ж хіба того досить? Бабуся відняла в нього найкращий камінець, який він знайшов на пляжі просто перед тим, як вони полишили Девон. («Розвів тут бруд»). Якби він узяв камінці, то міг би кидати їх з машини, як Гензель і Гретель — хлібні кришки, і по них знайти шлях додому. Чи Берті — його Гретель — знайшла б його за камінцями, випустила з темниці, запхала «бабу» в піч і спалила. На цій радісній думці він і заснув.
*
Постало «болісне питання» освіти. Місіс Керріч казала Томасові, що не розуміє, чому хлопець не може відвідувати місцеву школу. «Недостатньо добра для Вілльє», — сказав Томас. Мене звати Тодд, — подумав Сонні, — Сонні Тодд, а не Філіп Вілльє. Скільки часу мине, перш ніж він це забуде? Місіс Керріч сказала, що «син і наступник» трохи відсталий, тож її світлість дарма переймається його освітою.
— Ніякий я не відсталий, — пробурмотів Сонні.
— А ти мовчи, коли не до тебе говорять, малий, — сказала місіс Керріч.
Містер Гречність розчаровано труснув головою: Томасу й місіс Керріч явно бракувало виховання.
Місіс Керріч мала рацію, місцеву початкову школу навіть не обговорювали, а при словах «державна школа» бабу брали дрижаки. Для інтернату, де вчився Домінік, він ще замалий. «Це поки що», — сказали баба. Туди йдуть у вісім. Вісім — це геть малий, навіть з перспективи семилітнього.
— Ну та, — сказав батько, — мені там було паршиво, зате хоч за домом не скучав. За таким не скучають, це у маєтку можеш скучати — і тоді відчуваєш полегшу, коли з нього
