Руїни бога - Кейт Аткінсон
*
Масивні чавунні ворота маєтку Джордан були відкриті навстіж, ніхто їх не спинив. Подорож до Норфолка зайняла довше, ніж Тедді розраховував. Він ніколи тут не бував, не заїздив у це гузно на мапі Англії. Останні півгодини вони ледве тяглися дорогою з одностороннім рухом за неквапними тракторами та впертими вівцями. Харчі вони вже всі поїли. У дорозі їли бутерброди з сиром і солоними огірками на білому хлібі, чипси з сіллю й оцтом і шоколадки «Кіт Кат» — Віола навідруб забороняла всі ці продукти й лишила Тедді «дієтарні пропозиції (ми не їмо того, що має обличчя)»: діти мали їсти страви на зразок «запіканки з проса і шпинату» та «печені з макаронів і тофу». Це не біда, що вони вегетаріанці («Я не їм мертвих тварин, дідусю», — повідомила Берті), він навіть захоплювався цим вибором, але не зносив Віолиних дидактичних настанов.
— У моєму домі мої правила, — заявив Тедді. — А значить, ми не будемо харчуватися комбікормом.
Згадалося, як він купував просо Віолиній папужці Щебетушці. Бідна птаха, — подумав він, хоча минуло вже багато років.
Тедді був готовий змиритися і з вегетаріанством, і з вальдорфською школою, і з поїздками через ціле місто на зустрічі Теслів, аби тільки Віола дозволила дітям лишатися з ним, у безпеці. Дарма він відпустив Сонні до Вілльє. Віола помчала, задерши хвоста, на демонстрацію проти крилатих ракет десь на півдні, а коли Тедді м’яко нагадав, що її обов’язки матері, та ще й одиначки, важливіші за мир у всьому світі, вона заявила, що нічого дурнішого ніколи й не чула, вона-бо намагається забезпечити гідне майбутнє дітей цілого світу — забагато як на одну людину. Минулого разу вона взяла Сонні та Берті із собою на протест, і вони кілька днів жили на базі у Ґрінем-Коммон. Діти благали, щоб більше вона їх нікуди не брала, — здається, їхні спогади можна підсумувати словами «холодно» й «голодно», а кінна поліція долини Темзи, що поводилася з жінками, як із футбольними хуліганами, їх нажахала. Віола висловила надію, що наступного разу її арештують. Тедді нагадав, що більшість людей іде по життю з надією уникнути арешту, але Віола заявила, що він не розуміє засад ненасильницького спротиву, — і взагалі, він хоч іноді згадує про ті тисячі безневинних людей, яких розбомбив під час війни? Вона вміла так перескакувати з теми на тему.
— Війна не має до цього ніякого відношення, — сказав Тедді.
— Навпаки, щонайпряміше.
(Справді? Він уже геть заплутався. Урсула все б йому пояснила). Врешті-решт, Тедді запропонував Сонні та Берті лишитися у нього, від чого на обличчі Віоли з'явився такий вираз, як у Атланта, якби хтось йому сказав, що тепер усе добре й можна покласти світ на місце.
Це було кілька місяців тому, й відтоді у них виробилася своя рутина. Тедді завжди здавалося, що любов — це передовсім вчинки: шкільні концерти, чистий одяг, регулярне харчування. Сонні та Берті, здається, були з ним згодні. Доти вони були жертвами химерних материнських примх («Я була жахливою матір'ю», — охоче розповідала вона в інтерв'ю журналові «Мати і дитина» у 2007 році. «Так, була», — підтвердила Берті).
Тоді Тедді ще тримав курей і бджіл, дітям подобалося. Вони багато гралися надворі. Тедді повісив гойдалку на велику грушу внизу саду. Вони влаштовували вилазки на природу — подивитися на лілії у Поклінґтоні, на замки Говард і Гелмслі, на ферми, коли народжувалися ягнята, на Фаунтинське аббатство, на Вітбі. Навіть Північне море у товаристві Берті та Сонні видавалося менш понурим. Їм подобалося блукати порослими папороттю стежками та влаштовувати пікніки на червоних рівнинах. Вони виглядали змій, метеликів і яструбів. (Аж не вірилося, що це — Віолині діти). Тедді вже вийшов на пенсію, тож діти заповнювали порожнини у його житті, а він — у їхньому.
Він почав складати плани на далеке майбутнє. Може, треба перевести їх до державної школи й записати у скаути замість Теслів, аж тут раптом подзвонила Віола з новими інструкціями щодо Сонні. Тедді не подобалася ідея відпускати його в маєток Джордан, але що він міг вдіяти? У Віоли були всі права. Тоді здавалося, що Віола оселилася в таборі протесту. Лише за кілька місяців виявилося, що вона познайомилася з Вільфом Роменом на великій демонстрації за ядерне роззброєння у Гайд-парку, і вони, як вона сказала, «в’ють гніздечко» в Лідсі. Тедді довідався про це допіру тоді, коли донька сказала:
— Я на наступному тижні виходжу заміж, хочеш приїхати?
*
Колись уздовж під’їзної алеї маєтку, як вартові, височіли в’язи, проте зараз від них лишилися самі погнилі корчі. Та сама біда років десять тому спіткала Еттрінґем-Голл, проте там замість в’язів висадили дуби. Тедді здавалося, що садити дуби — акт віри у майбутнє. Він хотів би посадити дуб. Він повернувся до Еттрінґем-Голлу за багато років, у 1999-му, під час «прощального турне» з Берті. Його перетворили на «рустикальний готель». Вони випили там у барі й непогано повечеряли в ресторані, але зупинилися у дешевшому готельчику в селі. Та то й не село вже було — Лисячий закут і Галки обросли новими дорогими заміськими садибами. «Будинки футболістів», — кинула Берті. Збудували їх на лузі. Від льону й сокирок, жовтецю й дикого маку, смілок і королиць не лишилося й сліду.
Зміни засмутили Тедді більше, ніж він очікував, та й Берті, бо вона розуміла, що це місце, якого вона не знала й ніколи не знатиме, якоюсь мірою зробило її такою, як вона є. Вона хотіла постукати у двері Лисячого закута і попросити у нинішніх власників дозволу зайти, але всюди були електричні ворота з камерами, й коли Берті подзвонила, ніхто їм не відповів. Тедді відчув величезну полегшу. Навряд чи він зумів би переступити той поріг.
*
— Це голландська хвороба в’язів, — пояснював Тедді, доки вони їхали до маєтку. — Вона згубила всі ці в’язи.
— Бідні дерева, — сказала вона.
На відміну від Еттрінґем-Голлу, тут полеглі в’язи ніхто не замінив, що породило сумовитий краєвид, мовби маєтком прокотилася війна. Занедбаність кинулася у вічі ще до того, як вони сягнули порога. Віола, мабуть, переоцінила статки Вілльє,
