Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень

— Я не зрозуміла, до чого ви це говорите.

— Можливо, доведеться сказати речі, які вам би не хотілося почути.

Найправильнішим на ці слова було б відповісти: «Ну, як знаєте» — і замовкнути. Але більше не було часу чекати. Якщо Юсуф ще раз замовкне як напередодні, то більше вже напевно не заговорить.

Зулейха затремтіла:

— Скажіть… Нічого не станеться, якщо ви скажете…

Юсуф зблід.

— Добре, я вам відповім, все одно між нами давно все скінчено. Але в газетах… Коли я прочитав про аварію, щось у мені ворухнулося. Ви ж знаєте нас, провінціалів. Це мало б швидко минутися, звичайно. Але мати мене просто замучила. Ще тієї ночі, коли я повернувся в Єнідже, вона вчепилася мені в горло, кричачи: «Що ти зробив дочці Алі-Османа?»

Юсуф говорив через силу і, щоб не зустрічатися поглядом із Зулейхою, дивився вдалину, на море.

— Коротше кажучи, я зважився. Підлістю і неповагою було б покинути його дочку в такому становищі. Потрібно було забезпечити вам повагу всіх навколо… Чи був інший шлях, окрім як удавати, що для мене це нічого не означало, приїхати, забрати вас звідти і ввести в оточення своєї сім’ї і друзів? Вам не брехатиму, мені це далося тяжко. Ходити перед усіма з похиленою головою… Хай там як, а вам це не личило б. Я заради нього і заради його пам’яті ще й не такі труднощі зносив. Якщо хочете, ми можемо з вами договорити дорогою.

Вони вийшли з кав’ярні і попрямували разом до станції, навіть не дивлячись по боках.

— Вибачте мені, — сказала Зулейха трохи згодом. — Мені таке навіть на гадку не спадало. Якби я знала, що ви так мучитиметеся, то я б давно вже поклала цьому край.

— Ну, не варто так перебільшувати, люба…

— Не судилося мені зробити вас щасливим. Але знайте, що я ніколи не хотіла, щоб ви так страждали.

— Ви теж знайте, що цей бік справи не був для мене аж такий важкий, як вам здається. Бачте, якщо хочете, можу вам пояснити… Люди ревниво ставляться до тих, кого кохають… Адже так? Таким людям важко терпіти… Але для тих, хто не кохає всією душею, все впирається лише в питання почуття власної гідності. Та і з цим змиряєшся, хоча й не так легко, звичайно. Адже між нами ніколи не було кохання, взаємного інтересу? Хіба не так?

Юсуф говорив про це з такою дитячою простодушністю, що, незважаючи на велику журбу, Зулейха не стрималася і гірко посміхнулася.

Юсуф теж розсміявся і почав переказувати Зулейсі майже дослівно, як запам’ятовують школярі, всі її лихі жарти про сміхотворність романтичного книжкового кохання.

Вулиця стала багатолюднішою, поруч проїздили вози, пробігали носильники, вигукуючи: «Дорогу!» А вони йшли вперед, не дивлячись під ноги. Зулейха ще ні разу не бачила, щоб її черевики так забруднилися.

Юсуф вів далі:

— Еге ж, якщо брати до уваги ваші слова, то з нас ніколи не вийшли б нормальні чоловік і дружина… Але хіба не було цієї зрадницької подорожі на «Ташуджу»? Вона все перевернула з ніг на голову.

Зулейха зупинилася і здивовано вигукнула:

— Що ви таке кажете?

— На жаль, це так. Напади потихеньку почалися ще в Мармуровому морі. І врешті-решт найсерйознішої кризи досягли на пляжі в Анамурі. Того стану, що його лікарі називають симптомом майбутнього тяжкого нападу. Ви, можливо, сміятиметесь… Але що поробиш, коли така правда… І в Гьольюзю і в Силіфке ми боролися все з тією ж хворобою…

Дощ полив цівками. Зулейха не помічала, як її обличчя стало вологим від його великих крапель. Вся її увага була поглинена тим, аби врятувати свої черевики від потоків води, які вирували між каменями брукованого хідника.

В єдиному купе автомотриси вони опинилися з сім’єю вчителя, про котрого дізналися, що він їде на нове призначення до Урфи. Вчитель завів балачку з Юсуфом, його дружина засипала питаннями Зулейху. Аж до Єнідже Зулейха проговорила з цією жінкою, але потім не могла пригадати з їхньої розмови жодного слова.

* * *

Єнідже… Експрес спізнювався. Вони сиділи під крислатими деревами в кафе поряд зі станцією.

Почало сутеніти.

Юсуф погукав хлопчика — чистильника взуття і звелів йому до блиску начистити щіткою вологі черевики Зулейхи.

Зулейха ще раз заговорила до Юсуфа:

— Експрес, мабуть, ще затримається… Як би вам не запізнитися на потяг до Мерсіна. Та й важкого у мене нічого немає. Мої валізи закине в потяг он той хлопчина…

Юсуф роздратовано сказав:

— Чому ви хочете того, чого я не можу зробити?

— Але ж ви можете залишитися тут один-однісінький у цій безлюдній місцевості.

Юсуф уривчасто розсміявся:

— Не хвилюйтеся… Обов’язково в який-небудь бік буде потяг або знайду машину.

І, ніби бажаючи показати, що йому все одно, в який бік їхати, Юсуф махнув рукою праворуч і ліворуч.

Минуло ще трохи часу, і вдалині замаячив експрес. Тоді Зулейха знову поклала руки на стіл і, звівши голову, шукала очі Юсуфа в зеленому світлі ліхтаря, що стояв перед ними.

— Я хочу вам дещо сказати…

— Справді? То кажіть!

Після невеликої паузи Зулейха промовила зовсім іншим голосом:

— Я вас не зраджувала, Юсуфе…

Вперше, називаючи чоловіка на ймення, вона зашарілася і затремтіла, ніби зробила щось ганебне, але погляд не відвела.

У якусь мить Юсуф, здавалося, повірив їй і радісно й здивовано поглянув на Зулейху. Але це тривало недовго. Він знову насупив брови, блиск в очах згас, і він опустив голову.

— Мені хочеться вам вірити, — сказав він. — Але для тих, хто підчепив цю паскудну хворобу, сумнів — нестерпне страждання.

Локомотив зупинився перед ними. На станції все почало рухатися.

Юсуф підхопив валізи, Зулейха пішла за ним. Розхвильована, вона в темряві не помічала, куди ступає.

Юсуф тримав шапку в руці, на лобі в нього виступила крапелька поту. Він розгублено ще раз оглянув купе Зулейхи і, швидко обтрусивши, повісив її манто, що впало було на підлогу.

Зулейха все ніяк не могла відчинити вікно і попросила допомогти провідника, який проходив мимо дверей купе. Коли скло опустили, потяг повільно рушив.

Юсуф зробив кілька швидких кроків і завмер, опустивши руки.

У горлі в неї стояв клубок, очі щипало від сліз. Ніби злякавшись, що під руку потрапить щось непідходяще, Зулейха не наважилася витерти очі, висунула голову з вікна і підставила лице темряві й вітру.

* * *

Продзвенів дзвінок — запрошення до обіду. Цей звук здався Зулейсі закликом струсити з себе тягар