Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень
Юсуф пропав на п’ять днів. Мабуть, він і сам цього разу відчув неприродність свого вчинку, бо третього дня надіслав з Адани телеграму, в якій туманно давав зрозуміти, що він не закінчив ще усіх своїх справ.
Йшов вечір п’ятого дня. Зулейха вже повечеряла і піднялася до себе в кімнату. Надвечір похолодало, і вона розпалила камін. Коли ж перебирала на шезлонгу свіжі газети, що надійшли зі Стамбула, у двері постукали. До кімнати увійшов Юсуф. Він виглядав стомленим.
Зулейха спокійно встала, вдаючи, що не знає про те, де вештався її чоловік. Вона запропонувала йому сісти в крісло біля каміна і спитала, чи він повечеряв.
Вони сіли один проти одного. Зулейха про щось запитувала, Юсуф відповідав. Але потім, стишивши голос, він сказав:
— Я забрав повідомлення з суду в Джейхані. Час відстрочення, наданий нам судом, учора закінчився.
Кажучи це, він поклав конверт, який тримав у руці, на журнальний столик. Зулейха розгубилася на мить, але потім змусила себе опанувати:
— О… Добре…
Чому вона не подумала про те, що час судового розгляду торік припав якраз на лютий і що термін річного відстрочення збіг?
Вона зніяковіла від того, що розлучення ніби стерлося з її пам’яті. Вона хотіла врятувати становище, збрехавши щось таке: «Я так і подумала, що ви поїдете в Джейхан, щоб з усім цим розібратися».
Але цього вечора, коли ніщо не провіщало грози, ця новина заскочила її зненацька.
Адже все-таки це було розлучення подружжя. Їй потрібний був час, щоб зуміти підготуватися і спокійно зустріти цю звістку. Але зараз існувала небезпека того, що, коли вона заговорить, її голос затремтить, і вона почне затинатися. Було вкрай важливо зіграти перед чоловіком ту роль, яку вона розігрувала перед сторонніми, але вдесятеро спокійніше і сміливіше. Вона не могла йому поступитись.
Юсуф мовчав, розглядаючи картини на стінах.
Зулейха хотіла виграти час, щоб цілком опанувати себе, а для цього їй потрібно було зайнятися чимось таким, що виглядало б природніше, ніж поведінка Юсуфа. На думку їй не спало нічого іншого, як відчинити шафу і витягнути звідти святково оздоблену коробку, дістати з неї шматок пирога, покласти на тарілку і подати Юсуфу.
Юсуф так і не втямив, що цей вчинок дружини — наслідок розгубленості. Він з гіркою посмішкою взяв тарілку з її рук, повільно поставив на журнальний столик поряд з повідомленням із суду і спитав:
— Це частування має показати солодкість розлучення?
Цей звичайний жарт змусив Зулейху насупити брови.
— У мене і в думках такого не було. Таж розлучення — це розставання двох людей, які, незважаючи ні на що, довго прожили в дружніх взаєминах і які, попри купу протиріч, змогли багато в чому оцінити одне одного. А тому немає тут жодної солодкості, розставання гірке, але необхідне.
Юсуф був трохи здивований — він не чекав такої серйозної і відвертої розмови. Отож відповів:
— Так, необхідне.
Потім підвівся з місця і поправив заслінку в комині, не стаючи на стілець, опустив віконницю, підчепивши її краєм щипців, та трохи відсунув комод, що заважав вільно відчинятися балконним дверям.
Зулейху чомусь дуже зворушило, що її чоловік робив ці дрібнички, рихтуючи все під старі звички в цій кімнаті, яка була їй вже чужою. Вона відвернулася, щоб цього не бачити, і зціпила зуби.
Коли Юсуф покінчив з тим, він знову підійшов до канапи, на якій сиділа Зулейха.
— Нам потрібно з вами обговорити всі деталі, — мовив він.
Потім дістав з кишень папери з марками і печатками, показав їх Зулейсі, назвав якісь цифри, а тоді довго щось розповідав, роблячи підрахунки олівцем.
З усієї його довгої промови, пересипаної купою правових термінів і витягів із законів, вона зрозуміла головне.
Цивільний кодекс передбачав наявність у подружжя спільних заощаджень. Через те, що обвинувачем у суді виступала Зулейха, суд присудив Юсуфа до виплат різних компенсацій. Тому Зулейсі належала сума, достатня, щоб вона могла безбідно жити доти, доки визначиться, як бути далі. Можливо, вона сама не зможе розібратися в усіх цих питаннях, які були, по суті, справами чоловічими, тому її дядько Шевкет-бей мав надсилати їй письмові звіти.
Зараз Зулейха зрозуміла, чому Юсуф так жадав побачити дядька в Ізмірі.
Вона встала, притулилася спиною до стіни, на її обличчя лягла тінь абажура:
— Ви мусите знати, що в цих справах я нікому не довіряю більше, ніж вам. Я не до кінця второпала, що ви говорили про ті питання, в яких можуть розібратися лише чоловіки. Але зрозуміла: у тому, що стосується грошей, ви вчинили зі мною дуже великодушно… Я повинна сказати вам прямо… Я б ніколи не прийняла цих грошей, якби вони мені не були потрібні. Але так вийшло, що я все ж трохи маю потребу в грошах. Тому я їх візьму і… дякую вам.
— Нема за що. Це все природно…
Зулейха більше нічого не сказала. Їм більше не було про що говорити цієї ночі. Юсуф повільно підвівся і зібрався йти.
Зулейха, ніби це лише зараз спало їй на думку, сказала:
— Ми забули обговорити одну річ… Коли ви хочете, щоб я поїхала?
Юсуф уп’яв очі в переди своїх черевиків.
— Це вам вирішувати… Коли накажете…
— В такому разі, протягом кількох днів.
— Дуже добре. Ви мені тоді повідомите, коли саме.
— Ви кому-небудь про це говорили?
— Знає тільки мати.
— Якщо хочете, то скажіть після того, як я поїду…
— Я думаю залагодити все це більш підхожим чином… Того дня, коли ви будете їхати, ви з усіма попрощаєтеся, ніби вирушаєте в подорож.
— Справді, так буде краще…
Юсуф тихо причинив двері, ніби в кімнаті лежав хворий або небіжчик, і, намагаючись не тупотіти, повільно попрямував до передпокою.
Коли він уже доходив до сходів, двері тихенько прочинилися і Зулейха погукала його:
— Ви не підійдете ще на хвилинку?
Молода жінка була трохи збентежена. Коли чоловік знов увійшов до кімнати, вона спитала:
— Я можу поїхати завтра?
— Завтра? Навіщо такий поспіх?
— Я так хочу…
