Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень
— І залишаємося такими ж.
— Справді, так… Як говорили наші батьки, це доля, так написано на роду.
Зулейха злегка здригнулася, ніби на неї раптом напала безпричинна туга, і додала:
— Давайте не будемо вдаватися в крайності… Ми не зовсім чужі одне одному… Ми розлучаємося по-дружньому… Це з усіма трапляється. Я завжди бажатиму вам щастя і благополуччя.
— І я вам теж.
— Але я вам ще більше. Ви мене цілком забезпечили.
— Прошу вас, не варто так говорити.
— Але правда є правда… З цього погляду бажати вам щастя — це просто мій борг.
— Не говорімо про це більше, прошу вас.
— Але ви, звичайно, не станете мені забороняти говорити про нашу дружбу… Дасть Аллах, ви будете щасливі. Обзаведетеся сім’єю… з’являться діти.
— Даруйте, та у вас немає права починати такі розмови.
У словах Юсуфа звучав докір. Але Зулейха, не зважаючи на його слова, ніби бавлячись, вела далі:
— Ось, наприклад, одружитеся з тією мініатюрною дівчиною, яку ми зустріли в Айвалику…
Юсуф трохи роздратовано розсміявся:
— А це ви ще з чого надумали?
— Просто… Мені ніхто інший на думку не спав. Ви тільки не подумайте, що я її критикую або щось іще… Я кажу щиро. Ви не уявляєте, як мені сподобалася ця дівчина! У неї від природи такі густі вії.
— Я вас прошу…
— Ця дівчинка вас кохала, адже правда?
Цього разу Юсуф засміявся, але нічого не відповів.
Зулейха зашарілася, бо відчула, що під час цієї розмови робить щось негідне. Але вже не могла себе стримати.
Після довгих днів мовчання і напруженого чекання їй страшенно хотілося поговорити. До цієї хвилини їй здавалося неможливим знайти теми для розмови на час цієї довгої подорожі, коли їй доведеться провести кілька годин наодинці з Юсуфом. Але зараз найстрашнішим для неї було це тривале мовчання. З її вуст ладні були зірватися по-дитячому наївні, ніжні слова, які говорять, коли трохи сп’яніють або в лихоманці. І щоб приховати цей напад ніжності, вона надавала своєму обличчю глузливого виразу і говорила ущипки.
Та коли Юсуф розсміявся, закашлявся і замовк, їй теж довелося зробити так само, і незабаром цей напад минувся.
* * *
На півдорозі їм знову довелося зупинитися на десять хвилин на старому, напіврозваленому заїжджому дворі.
Сад здавався зовсім голим через те, що молоде листя ще не вкрило дерева, і степова кав’ярня виглядала ще більш обідраною і жалюгідною.
Юсуф і тут був так само замкнений і неговіркий. На всі питання Зулейхи відповідав коротко і занурювався у свої думки.
Зулейха, врешті-решт, була для Юсуфа гостею на п’ять-шість годин. І хіба в цей час йому не личило поводитися з нею дещо ввічливіше?
Розділ двадцять дев’ятий
На вокзал у Мерсіні вони приїхали дуже рано. Автомотриса,[57] що мала довезти їх до Енідже, вирушала лише за дві години. Зулейха поклала валізи на багажну полицю порожнього вагона. Потім ще раз сказала Юсуфу, який, спохмурнівши, поглядав на годинник:
— Ви, якщо хочете, можете повертатися… Я сама впораюся.
— Ні… Я повинен вас сам посадити на експрес.
— Залишилося ще години дві. У вас напевно є справи в місті. Ви йдіть.
— А ви що робитимете?
Зулейха невпевнено знизала плечима, поглянула на безлюдну станцію і дрібний, немов водяний пил, дощ.
— Нічого… Чекатиму…
Зулейха ніби докоряла Юсуфу за його мовчанку.
Але він цього так і не зрозумів, як не вловив образи в мовчанці Зулейхи, що настала після Кизкалесі, і сказав:
— Якщо хочете, можемо піти в парк на березі, посидимо там з годинку…
Звичайно, не потрібно було погоджуватися на цю вимушену ввічливість. Але Зулейха, не кажучи ні слова, підвелася. Вони побрели пліч-о-пліч вулицями, пройшли через ринок і спустилися до моря.
Парк ще не відкрили, позаяк сезон поки не почався. Офіціант приніс для них на берег два стільці і стіл. Вони сіли, не зважаючи на дощик, що мжичив дрібним пилом.
Зулейха довго спостерігала за каламутними хвилями, що тихо набігали на берег, коливаючи на собі клубки брудних морських водоростей.
Юсуф усе так само, не кажучи ні слова, сидів з нахмуреним обличчям і грався ланцюжком від ключів. Потім поглянув на годинник:
— Залишилося п’ятдесят хвилин…
Зулейха здивувалася, як швидко добігав кінця останній день, котрий, як вона думала, ніколи не закінчиться. Лише зараз її раптом немов ударили в серце — настав час їхати.
— Ну що, ходімо?
— Якщо хочете, можемо ще посидіти півгодини. Коли ми сюди йшли, то багато блукали, але станція за якихось десять хвилин ходи…
— Тоді посидьмо ще хвилин п’ять, добре?
Із Зулейхою зараз діялося майже те саме, що вона пережила, коли деякий час тому вони проїздили повз Кизкалесі. Їм нічого було сказати одне одному. Але що ж, вони так і розстануться мовчки?
Вона так чекала, що Юсуф з нею заговорить в останній день. Так сподівалася. Що могли змінити, в які тони забарвити цю неминучу розлуку слова, котрі вона від нього чекала? Нічого і ніяк… Але все одно вони повинні були пролунати. Ще трохи, і все це стане просто нестерпним.
Манто Зулейхи сповзло з плечей на спинку стільця. Юсуф знову накинув його Зулейсі на плечі. Все. Напевно, це був останній раз, коли її торкалися руки Юсуфа.
І хоча між ними не було жодного зв’язку, цей рух ні з того ні з сього нагадав Зулейсі її і Юсуфа на пляжі в Анамурі, коли Юсуф носив її на руках. Це був кінець. Вона відчувала, як серце з кожною хвилиною стукає все сильніше. Це відчуття змусило її податися вперед і покласти лікті на стіл. Різким рухом Зулейха випростала руки і поглянула на Юсуфа.
— Море було зовсім іншим, коли ми були на «Ташуджу».
— Звичайно…. тоді було літо…
— Авжеж, літо…. Я ніколи не забуду «Ташуджу»…
— Я лише хочу у вас дещо спитати.
— Питайте.
— Але не знаю, чи варто.
— Питайте.
— Чому ви мовчите?
— Передумала…
— Ви, мабуть, думаєте, що це щось важливе. Ну коли вже я почала… Я хочу спитати… Просто з цікавості.
— Питайте, що вам завгодно.
— Адже ми з вами розлучилися рік тому, правильно? З того дня ми стали незалежними і вільними людьми. Зараз я знову їду… І хочу спитати: чому ви все це робили?
Юсуф трохи збентежився, подумав, потім з гіркою посмішкою сказав:
— Ви справді хочете, щоб я вам відповів?
— Думаю, що нічого поганого в цьому немає.
— Добре, тільки от…
