Син - Філіп Майєр

— ласкаво просимо; добре копаєш — чудово, ритимеш у нас іригаційні канави; є досвід роботи з рогатою худобою — приходь та переганяй лонгхорнів, яких за останні двадцять років таврувати було нікому. Юрба біля наших воріт не зменшується: усе питають, чи потрібні нам іще робітники. Аякже — потрібні-потрібні: ви ж чули, що цими днями двох чоловіків підчепили на роги наші лонгхорни, а Беніто Сото вмер від сонячного удару. Попри перестороги шерифа, я дозволив-таки декотрим із наших робітників-мексиканців озброїтися. Адже лише через те, що вони працюють на «грінго», їх можуть застрелити повстанці.

Досі не вкладається в голові, що ми, незважаючи на те, що сталося, спромоглися вмити руки. Відчуваю, як на мене тисне величезна вага правди, яку, напевно, пам'ятаю лише я.

Та є й такі речі, що дарують надію: наприклад, цей рік став рекордним за кількістю опадів: двадцять один дюйм! Що швидше ми розчистимо землю — то більше трави там виросте. І тому над містечком останнім часом стелиться дим від вогнищ, де спалюють чагарники. І я радію, дивлячись на цей мирний дим: попіл піде на добрива, а бородач і трава бутелоуа краще проростають на прогрітому ґрунті.

Серед білого населення містечка, мушу зауважити, таки не вщухає хвиля невдоволення через те, що землю Ґарсія не пропонували купити комусь іншому. І в перших рядах серед невдоволених — Марджорі, удова Білла Голліса. Це притому, що грошей у неї забракло б і на чверть секції. А щоб на двісті… Та вона без упину торочить про те, як це все несправедливо. До речі, Датч Голліс досі не вийшов із запою після загибелі брата.

Треба запропонувати полковникові, щоб він придбав будинок Марджорі Голліс за дуже великі гроші, та й нехай ця жінка їде собі геть. І ще не завадило б підшукати роботу для Датча в якомусь із сусідніх округів. Адже всім зрозуміло, що йому просто не можна зоставатися тут — так близько від братової могили.

Та це мої способи вирішення проблем у стосунках із людьми. А щодо полковника — він чудово знає про те, хто й чому його ненавидить, але ніколи не переймається через це.

1 січня 1916 року

Саллі вирушила до родичів у Даллас, і наші сини — з нею.

Щойно вони поїхали — я одразу пішов навідати могили мами, Еверетта й Піта. Посіяв там жито, але його, мабуть, птахи поклюють, та й усе. Я навіть не знаю, добре чи погано те, що ці могили так близько від мого дому.

Того ж дня поїхав до руїн оселі Ґарсія. Їхня могила вже помітно просіла, тож я три години засипав її землею; додому повернувся дуже пізно ввечері.

Тим часом бандити все лютують: нещодавно були розорені три ранчо в Біґ-Бенді. Дванадцята кавалерійська бригада після кількох місяців безперервних боїв (звичайно ж, убитих було дуже багато) перетнула кордон і спалила два мексиканських міста.

4 січня 1916 року

Саллі разом із нашими хлопцями повернулася на ранчо. Звичайно, довелося вислухати від дружини обвинувачення в тому, що я дбаю про могилу Ґарсія більше, ніж вона — про могилу нашого загиблого сина.

— І чого ти туди так зачастив? — не вгавала вона.

— Бо нікому, крім мене, нема до них діла.

— Ці покидьки стріляли в Ґленна. Чи ти забув?

— Зовсім ні. Як не забув і про те, що ми повбивали їх усіх. І нікого із цих дев’ятнадцятьох загиблих не було там, біля річки.

— І тому ми ще не поквиталися з ними.

— Авжеж. Але хіба нас, Мак-Каллоу, дев’ятнадцятеро? Мабуть, усе-таки менше.

— Іноді я серйозно замислююся над тим, чи не починаю, бува, тебе ненавидіти. А потім — над тим, чи не начхати тобі взагалі на те, що я до тебе відчуваю.

— Якщо ти ненавидиш мене — це через те, що я маю бодай якісь моральні принципи.

На це вона не знайшла що відповісти. І я мовчки пішов до свого кабінету, щоб підкинути дров у камін та застелити диван свіжим простирадлом.

Лише тепер — після трьох місяців спання в окремій кімнаті — я став замислюватися над тим, як узагалі міг бодай щось відчувати до Саллі. Так, вона досі вродлива й по-своєму чарівна жінка. Та всі її думки крутяться навколо неї самої, і я ніколи не помічав бодай одного-єдиного винятку із цього непорушного правила.

Розділ 19

Ілай-Тіететі

1850 рік

Із настанням літа ми дізналися, що пенатеки — найчисленніше та найзаможніше плем’я з усіх команчів — майже повністю зникли з лиця землі. Тут-бо, крім віспи, постаралася ще й холера: її поширили золотошукачі, яким не бракувало «розуму» випорожнюватися просто в річки та струмки. А люта зима поклала край життям тих, кого помилували ці жахливі епідемії. І тому першу пісню жайвора судилося почути лише кільком сотням пенатеків, які врешті-решт розбрелися по інших племенах. А ті, які гниють тепер у землі, уже ніколи нічого не почують і не побачать.

Ми перенесли наше селище подалі на північ — тоді це ще була територія Нью-Мексико, — щоб не контактувати з хворими індіанцями та, звісно, з білими, які розносили всіляку заразу на своєму шляху до Каліфорнії, що саме пролягав через річку Канейдіан. Там, де ми зупинилися, донедавна жили ямпаріки, які, однак, теж вирушили на північ, діставшись території шошонів. Я сподівався, що знайду Урвата й поквитаюся з ним, але так його й не зустрів.

Мисливські Угіддя команчів ніколи не були аж такими заселеними — хоч минулого року нас і полягло тисяч із десять. Річ у тім, що нашу територію почали займати індіанці, які змушені були шукати собі іншої домівки. Це були як східні племена (чікаси та делавари), так і ті, що мешкали неподалік наших земель (такі як вічіти й осаджі). І тому цього року полювання на бізонів було таким невдалим для нас, що добутого м’яса й шкур аж ніяк не вистачило б до кінця року. Тож Тошавей разом з іншими старійшинами вирішив піти ва-банк: улаштувати найграндіозніший похід за всю історію команчів. Це означало, що триста людей (у тому числі підлітки й жінки, яких брали із собою для того, щоб вони ставили табір і готували їжу для воїнів) повинні були, проїхавши майже через увесь Техас, дістатися Мексики. Звичайно ж,