Син - Філіп Майєр
Мене залишили в головній ранчерії разом з іншими підлітками, які за відсутності дорослих чоловіків мали забезпечувати селище харчами (бо на запаси особливо покладатися не доводилося — наші воїни вполювали надто мало бізонів) та охороняти його від ворогів. Усі індіанці, які залишилися в селищі, ходили похнюпленими. А як же інакше? Кожна-бо з родин випровадила щонайменше когось одного в надзвичайно небезпечний похід. Щоправда, це літо принесло нам і добру новину: будь-якого білого полоненого тепер можна було продати до котрогось із фортів, які нещодавно тут з’явилися. І давали за кожного з цих полонених чималенькі гроші — доларів із триста, іноді навіть більше. Тож ми купили кількох білих у ямпаріків і продали їх мешканцям Нью-Мексико, а вони вже, певно, перепродадуть їх до якогось форту.
Ні За Холодну Воду ніколи більше не приходила до мого тіпі. Але стали з’являтися інші дівчата: їхні нотсакапу (коханці) вирушили в похід, а мене тут усі знали як мовчазного юнака, який не теревенить про все на світі з іншими текенівапе (молодими воїнами). Вони ж, ці воїни, досі вважали мене нижчою істотою — навіть при тому, що я вже здобув свій перший скальп.
Молоді жінки підстерігали мене всюди, де я тільки опинявся на самоті — скажімо, на полюванні чи в своєму тіпі, — і ділилися зі мною численними таємницями, анітрохи не хвилюючись, що я комусь усе це розпатякаю. Тож я дізнався про те, яка з дівчат спить із чоловіком своєї найкращої подруги, а яка — з параїбо (одним із вождів). І про те, яка з них планує втекти жити до ямпаріків, а яка — мріє заснувати зі своїм майбутнім чоловіком нове плем’я. А також про закохані парочки, що збираються вирушити разом світ за очі, тому що батько нареченого неспроможний заплатити викуп за наречену. І про те, як нелегко доводиться жінці, якщо її взяв собі за третю дружину старий товстопузий «герой», який свого часу набрехав про власні «подвиги» в розповіді, що передує урочистому танку зі скальпами. І, нарешті, про те, котра з шукачок нічних пригод заразилася пісіпу від одруженого чоловіка (і навіть про те, чи варта була та ніч того, щоб потім платити за ліки).
Однієї ночі хтось, тихенько прослизнувши до мого тіпі, завмер на місці: мабуть, щоб очі звикли до темряви. Я відчув якийсь дуже приємний запах, що був схожий на суміш меду з корицею.
— Хто тут? — обізвався я.
— Квітка Прерій.
Я перемішав кочергою жар, щоб стало бодай трошечки світліше. І справді — Квітка Прерій! Може, і не така вродливиця, як її сестра Ні За Холодну Воду, — але, як не крути, надто гарна для такого, як я.
— Мені спати хочеться, — пробурчав я, вирішивши, що вона прийшла просто потеревенити, як і всі інші.
Дівчина вдала, що не чує мене, і мовчки скинула свою квасу. А після всього — миттю заснула, міцно притулившись до мене. І я подумав, що, напевно, саме цього вона найдужче й хотіла: заснути в чиїхось обіймах. Сумувала, мабуть, за своїм коханцем, який поїхав у похід разом із Тошавеєм та іншими. Я поринув у якусь напівдрімоту, вдихаючи свіжий аромат, що надходив від м’якого, теплого тіла юної жінки. Звичайно ж, близькість цього тіла знову пробудила в мені сильне бажання, та водночас я не хотів будити свою гостю, яка так солодко спала. З цією думкою я й сам заснув. Відтак — прокинувся, бо Квітка Прерій розбудила мене (коли я розплющив очі, вона саме одягалася).
— Не чекай, що таке повториться знов. І ще — нікому не розповідай про це.
— Ти слово в слово повторюєш те, що казала твоя сестра, — промимрив я, думаючи про те, чи не зробив, бува, щось не так.
— Ну, я не така шльондра, як вона. І тому ти можеш не сумніватися в моїх словах.
— Так вона ж і не приходила більше до мене.
— Ну, тоді ти один із небагатьох щасливчиків, з якими вона переспала лише один раз.
— Кхм… — тільки й сказав я.
— Узагалі — це неправда, — мовила дівчина, поправляючи своє вбрання.
— Лягай-но поряд — я тебе не чіпатиму. Спи собі досхочу.
Вона подумала-подумала та й лягла, а я відсунувся якомога далі, щоб підтвердити свої слова.
— Добраніч, Квітко Прерій.
— Скажи, тобі тяжко терпіти самотність?
— Усім тепер тяжко.
— Але тобі, мабуть, ще важче доводиться. Адже поїхали твої єдині друзі — Ескуте й Неекару.
— Не єдині.
— Та невже?
— Чим це ти пахнеш? — вирішив я змінити тему.
— Соком із бруньок тополі. Його збирають навесні, перш ніж розпускається листя.
— Неперевершений аромат.
Ми помовчали трохи, а потім вона знову заговорила:
— Які ж нерозумні всі навколо. У кожному-бо з нас тече кров полонених.
— Та не за всіма це видно.
— А Гладкий Вовк?
— Начебто не схожий.
— Бідолашний Тіететі.
— Ніякий я не «бідолашний».
— Ну, гаразд, пробач.
— Спімо краще.
— А все ж таки: коли ти припиниш бути таким хорошим?
— Спи…
— Ти дуже-дуже хороший, — не вгавала вона. — Не намагаєшся командувати іншими. Майже завжди сам знімаєш шкури з тварин, яких уполював. І…
— Спитай-но в оцього папі бо-а, який я «хороший», — показав я їй на скальп делавара, що висів просто над нами.
— Та я ж тебе похвалити хотіла — от і все.
Невдовзі вона поклала свою руку мені на стегно. Я лежав тихенько, бо не був упевнений, чи означає це саме те, про що я подумав. Але потім вона пересунула руку трохи вище.
— Ти ще не спиш?
— Ні.
І Квітка Прерій знову роздяглася. У мене, як завжди, усе вийшло надто швидко, і тому я, ніяковіючи, відсунувся від неї. Та вона притиснулася до мене й мовила:
— Усе гаразд. Зі мною в усіх спочатку виходить дуже швидко.
Я було розсердився через її вельми впевнений тон. Але невдовзі вирішив, що сердитися, власне, нема чого. І заснув. А коли прокинувся — Квітка Прерій уже пішла. Утім, вона таки повернулася наступної ночі.
Удень, звичайно, ми й близько не підходили одне до одного. Але щойно моє багаття догоріло, я почув слабке шарудіння і через якусь мить уже пригортав до себе м’яке тіло Квітки Прерій. Після цієї ночі я вже вивчив напам’ять кожен дюйм її шкіри, — так, мабуть, вивчає свою матір сліпе цуценя. Хоча були й такі моменти, коли я сумнівався, що це справді
