Син - Філіп Майєр

Квітка Прерій. Мені-бо здавалося, що вона пахне якось інакше, а ще — її волосся зачесане по-іншому. Треба сказати, що для команчів така інтрига була звичною річчю, і вигідно це було передусім жінкам — адже так вони могли вдовольняти свої потреби, не ризикуючи статусом. Чоловіки, не маючи змоги перевірити, хто саме завітав до них, нерідко спали з жінками, з якими вони не дуже-то й хотіли мати справу. Що вдієш: уночі шкіра будь-якої жінки — оксамитова на дотик, прищів — не видно (і кривих зубів — теж); коротше кажучи, темрява рівняє їх усіх, перетворюючи на красунь навіть «страшненьких». А якщо чоловік хотів наступного дня впізнати свою нічну гостю — йому доводилося цілувати її вушко, підборіддя, шию та груди, а ще — гладити плечі, животик і стегна. Так він завдяки своїм губам і рукам вивчав уночі її тіло, а вдень — пильно придивлявся до молодих жінок, щоб знайти ту, яка найбільше схожа на картину, що в цілковитій темряві вималювалася в його уяві.

Такі порядки були заведені в команчів із прадавніх часів. Я, наприклад, чув легенду про юну красуню, до якої щоночі навідувався коханець; як я вже знав, чоловікам-команчам заборонено було приходити до дівчат, — але, мабуть, за тих часів це дозволялося. І пристрасть цієї красуні поступово перетворилася на справжнє кохання, тож вона забажала дізнатися ім’я свого обранця. Її руки й губи добре запам’ятали, яке його тіло на дотик. Але їй, звісно, хотілося ще й побачити обличчя коханого. І незабаром вже не могла красуня думати ні про що інше, як про те, щоб розгадати цю загадку, — адже, дізнавшись, хто він є, вона могла б не розлучатися з ним ні вдень, ні вночі. Тож одного вечора — саме перед тим, як до неї прийшов таємничий юнак, — вона занурила свої руки в попіл із багаття. І вночі залишила відбитки долонь на його спині, щоб удень нарешті розкрити таємницю, яка не давала їй спокою. Уранці, збираючись іти по воду, вона вгледіла ці відбитки на спині… свого рідного брата, якого дуже любила. І, заридавши-застогнавши від розпачу й сорому, побігла геть із рідного селища. Брат красуні, який кохав її й тільки її, побіг за нею, та не міг наздогнати, бо вона бігла дедалі швидше. Аж раптом вони збагнули, що вже не біжать, а летять високо-високо над Землею, перетворившись на небесні світила. Ось так і з’явилися в небі Сонце й Місяць. І доля їхня — вічно тужити-побиватися, не маючи більше змоги торкатися одне одного.

Як мені добре було відомо, Квітка Прерій мала серйозні стосунки з хлопцем на ім’я Нападає Першим (він був старший за мене років на п’ять чи шість), який вирушив у той довгий похід разом із Тошавеєм, Пізоном та іншими. Дівчина саме стала на порі, тобто досягла шістнадцятирічного віку, проте небувалий шлюбний викуп за її сестру — півсотні коней! — розлякав майже всіх її прихильників. Але вона вважала таке становище вигідним для себе — це ж бо означало, що жоден чоловік із нашого племені не спроможний узяти її за дружину. Та вона також чудово знала, що триватиме це недовго: щойно в племені знову запанує добробут — за неї одразу ж заплатить викуп якийсь старий товстий вождь, і її безтурботне життя вмить закінчиться.

Майже всі наші дівчата тихенько плакали ночами від гірких думок про осоружне заміжжя, що чекало на них у недалекому майбутньому. Квітка Прерій сподівалася, що їй удасться залишатися неодруженою до двадцяти років — тобто на рік довше, ніж дівувала її сестра. А тоді вже — що вдієш! — доведеться йти заміж за якогось огидного старигана-багатія. Адже її коханий, Нападає Першим, навіть разом з усіма своїми родичами не зібрав би стільки коней, ба навіть половину, щоб заплатити за дівчину викуп. І тому її батько ніколи не погодився б на їхній шлюб — як, власне, і на шлюб із будь-яким іншим хлопцем. Вони теж були нездатні заплатити такий викуп (Тошавеєва щедрість була небаченим винятком із правил). Тож Квітка Прерій була приречена на жалюгідне існування разом із чоловіком, якого ніколи не зможе покохати, і його старшими дружинами, які тільки те й робитимуть, що знущатимуться з неї. І вона решту свого життя відшкрябуватиме шкури, як звичайнісінька на-раїбо.

Що ж до мене — я нарешті «потоваришував» із луком і стрілами. Наші запаси м’яса бізонів були мізерними, тож я щодня полював на оленів, лосів і антилоп. І, як усі наші мисливці, мусив що день від’їжджати все далі й далі від табору, аби надибати бодай якусь із цих тварин. Тож якось у серпні, уже п’ятий день полюючи далеко від селища, я раптом збагнув: мені ж анічогісінько не заважає кинути все та й гайнути до найближчого поселення білих! Але за цією думкою одразу прийшла інша: а до кого мені, власне, їхати? Хіба що до батька, який і пальцем не поворухнув, щоб знайти мене, якщо, звичайно ж, він узагалі ще живий. Тож я помилувався ще деякий час неозорою прерією, а потім розвернув свого коня до селища — м’ясо, добуте на полюванні, я нав’ючив на мула, якого вів за собою, — і далі думаючи про полонених та їхніх родичів. Я багато разів чув про білих, які з ніг збилися, щоб відшукати своїх дітей-полонених і викупити їх у команчів; звістки про нагороду за викуплених рабів, дуже швидко розносилися по всіх племенах. Та що там білі — нещодавно, десь місяць тому, до нашого селища прискакав негр! Так-так, справжнісінький вільний негр із Канзаса, який розшукував свою дружину, також негритянку, та дітей, щоб викупити їх у команчів. Угледівши цього відчайдуха, наші воїни спочатку отетеріло витріщилися на нього, а тоді порадилися між собою й вирішили, що не вбиватимуть його.

Ми не брали його родичів у полон, але чули, що їх начебто захопило інше плем’я команчів — нойеканее. Тож чоловікові треба було просуватися далі на захід, і ми докладно пояснили йому, куди саме їхати. А ще добре нагодували та дозволили відпочити в нашому селищі після довгої подорожі. Тож він пробув у нас два дні та й поїхав собі далі. Дивного тут, власне, нічого й немає: з усіх людей, які не належали до раси червоношкірих, команчі безжально винищували тільки техано, тобто техасців. А з іншими білими — або ж із неграми, як у тому випадку, — ми й обходилися інакше. І якщо людина чинила дуже хоробро — подібно