Син - Філіп Майєр
У грудні нарешті приїхали ті, на кого ми так чекали. І єдиною доброю новиною було те, що Тошавей, Неекару та Ескуте повернулися живими; вони й решта, хто вижив у поході, стали худющими, наче скелети. Тошавей відморозив ступню й мало не втратив її. Ескуте ж отримав кулю, що пройшла крізь плече й зламала кістку. Це сталося невдовзі після того, як вони вирушили в похід, тож хлопець три місяці проїздив із переламаною рукою, і тепер ледве міг ворушити нею: певно, натягати цією рукою тятиву лука він уже ніколи не зможе.
Вони здобули в поході вісім сотень коней, але на них чекала засідка — техаська армія й мексиканці, які об’єдналися проти нас замість того, щоб, як звичайно, убивати одне одного. Тож від наших воїнів після цього живими залишилася лише половина, і вони змушені були тікати від армії та рейнджерів аж углиб Нью-Мексико.
А за відсутності воїнів на табір, де зосталися лише жінки, напали мескалеро-апачі, повбивавши майже їх усіх (кого не вбили — забрали, певно, у полон). А на той час, коли воїни знайшли тіла загиблих, їх уже неможливо було впізнати. Та все ж таки вдалося встановити, що Тошавеєву доньку не вбили, принаймні на місці. Власне, з трьох сотень людей, які вирушили в похід, повернулося до нас менш ніж чотири десятки. І до цього горя додавалася ще дуже прикра новина — ми втратили близько тисячі коней, тож торгувати нам стало нічим, і зима очікувалася ще важча, ніж ми гадали раніше. З того дня, коли воїни повернулися з походу, і до ранньої весни в нашому таборі не змовкали плач і завивання жінок, які на знак жалоби порізали собі обличчя й руки; було багато таких, які повідрізали навіть цілі пальці — по одному за кожного загиблого родича.
Нападає Першим загинув, причому навіть труп не вдалося поховати: та бійня була такою швидкою й безжальною, що його потім і не знайшли, найпевніше, з нього зняли скальп, а тоді розшматували. Тож Квітка Прерій якийсь час до мене не приходила. Вона, власне, майже не виходила зі свого тіпі й майже нічого не їла: з коханим-бо вони одружені не були, і тому їй не можна було навіть плакати за ним на людях. І вона не могла нікому розповідати про свої страшні сни, що виявилися віщими.
Розділ 20
Джинні Мак-Каллоу
1942 рік
Минув тиждень від того дня, коли вона закінчила школу. Фінеас запросив її до Остіна, де температура повітря, як вона знала, становила всього-на-всього дев’яносто градусів за Фаренгейтом, тоді як у Мак-Каллоу-Спрінґс термометр показував уже сто. Здавалося б, це просто чудово — з’їздити до Бартон-Спрінґс, де можна буде полежати на пляжі, знічев’я спостерігаючи за тими, хто купається, а ще — за парочками закоханих та хлопцями, які грають у футбол. Словом, провести днину наодинці там, де геть усе незнайоме їй… Та ні. Це не для неї.
«Я страшенно нудна людина, — думала вона. — Нудна, бо дуже передбачувана. Не те що мій прадід… Але я можу бути хороброю, — справді хороброю, попри все».
Їй навіть думати про Північ не хотілося — одразу ж згадувався той ідіотський пансіон, з якого вона втекла. Це було ризиковано, та вона завжди готова була ризикувати, якщо справді хотіла чогось; хоча ніхто, крім неї, цього не розумів. Коли вона ставила собі щось за мету і йшла до неї — сміливості їй аж ніяк не бракувало. Але ніхто інший цього ще не знав, тож це не мало значення.
Потяг віз її до Остіна. Автомобілів на шосе було вдвічі або ж і втричі більше, ніж за часів її дитинства. Кажуть, що майже всі техасці живуть зараз у великих містах; хоча по округу Дімміт цього й не скажеш. Ось їде вантажівка з кількома мексиканцями в кузові. Водій веде машину так, наче там, окрім купи іржавого залізяччя, нічого немає. Ще один різкий поворот — і люди просто повивалюються на шосе. Чому, чому вони дозволяють так обходитися із собою? Батько завжди казав, що мексиканці нічим не відрізняються від тварин. Джинні пам’ятає, як колись він узяв її із собою до південної частини Мак-Каллоу-Спрінґс. Брудні вулиці, жалюгідні халупи; скрізь — в’язки перцю чилі та шматки козлячого м’яса, вивішені сушитися. А мух скільки! Чарлз Мак-Каллоу роздає мексиканцям шматки охолодженої яловичини та ящики теплого пива; показує пальцем, де ставити позначку на бюлетені, і обіцяє заплатити їхні виборчі податки. А мексиканці навперебій вигукують слова подяки. Джинні запам’ятала, як батько сказав — і дуже часто повторював потім, — що мати з ними справу приємніше, ніж із неграми, бо ті надто вже невдячні.
Вікна в потязі були відчинені, і дівчина підставила обличчя прохолодному вітерцю, щоб стало хоч трошечки легше. Її тіло під сукнею геть усе вкрилося потом: настала-бо вже найспекотніша — нещадно спекотна! — пора року. Спека була схожа на потворну живу істоту, яку можна відчути на дотик. Або ні: вона нагадувала удар кувалдою по голові молодого бичка; і до самого вересня краще не стане — тільки гірше. Троє солдатів, які сиділи дещо віддалік, витріщалися на Джинні. Точніше, витріщався один із них — значно старший за неї. Двоє інших — мексиканці приблизно її віку, а може, і молодші — не наважувалися так нахабно роздивлятися дівчину. Власне, білих іще не мобілізували масово, та деякі — як-от її брати — пішли воювати добровольцями.
У віконному склі досить добре було видно відображення Джинні (хоча воно наче накладалося на картини, що миготіли за вікном), і вона за звичкою уважно роздивлялася його.
«А все-таки я гарненька, — подумала вона. — Бувають, звісно ж, і вродливіші дівчата, але я все-таки гарніша за багатьох. Може, Фінеас мене запросив, щоб роботу запропонувати? Було б чудово стати його довіреною особою!»
Утім, якщо добре подумати, це було неможливо. Джинні навіть секретаркою працювати не могла б, бо для цього потрібно вміти