Син - Філіп Майєр

Це буде просто катастрофа! І річ не тільки в тім, що їй нікого запросити, а єдиними хлопцями, яких вона тут знала, були приятелі Джонаса. Вона ж, власне, танцювати зовсім не вміє! Минулої неділі в домі Коркі влаштували вечірку для дівчаток. Із танцями. Чарльстон, хет-денс, вальс, бокс-степ — усі ці слова були для Джинні порожніми звуками. Коли Коркі спробувала навчити її бодай елементарних рухів — це виявилося такою ж безнадійною справою (ба навіть іще безнадійнішою), як учити старезного віслюка ходити на двох ногах. Ще б пак — цього навчаються роками. І тому на неї чекає страшенна ганьба. Вона ж бо добре пам’ятає, як їздила верхи разом з однокласницями, продемонструвавши їм усю свою спритність. Але вони й це її вміння примудрилися перетворити на недолік, а не на чесноту.

Дівчатка останнім часом їй протуркали вуха про ще прекрасніший бал, який відбудеться взимку, десь на Різдво. Вони всі вже матимуть тоді чотирнадцять років, тож їх пустять на цю грандіозну подію! До Джинні раптом дійшло, що її однокласниці всеньке життя прожили в очікуванні цього визначного дня. І допоки вона їздила до Принстона, щоб навідати брата, — кожна із цих розніжених панянок вешталася фешенебельними магазинами разом зі своєю матусею, щоб обрати бальну сукню. І кожна з них, без жодного сумніву, має щонайменше по два десятки знайомих парубків, яких зможе запросити на цю дивовижну подію; ці хлопці навчалися в чоловічих школах-пансіонах, розташованих за кілька годин їзди звідси.

Дочекавшись вихідних, Джинні сказала Коркі, що знову поїде навідати брата. Валізу вона спакувала невеличку — щоб сусідка повірила в її брехню. Доїхавши потягом до Нью-Йорка, дівчинка взялася шукати банк: їй-бо були потрібні гроші для тривалої подорожі. Але жоден із банків, як на гріх, не працював у вихідні. Тож залишався єдиний варіант — ломбард. Підстаркуватий єврей — він мав такий вигляд, наче його довгенько морили голодом у якомусь підземеллі, — узяв до рук перлове намисто, яке вирішила продати дівчинка.

— Вони справжні? — вимовив чоловік із дуже вираженим акцентом.

— Справжнісінькі, — відказала вона.

Єврей поглянув кудись через плече Джинні — наче хотів угледіти того, хто її сюди підіслав. Не побачивши нікого, він запхав кілька перлин до рота, ніби збирався їх з’їсти. Та замість цього просто потер кожну з них об свого переднього зуба. А тоді уважно обдивився їх крізь лупу.

— Це поліцаї тебе сюди прислали? — знову підозріло зиркнув він на дівчинку.

— Зовсім ні.

— Тоді скажи відверто: чому ти принесла їх сюди?

— Побачила вітрину — та й принесла, — знизала вона плечима.

— Вони справді твої?

— Авжеж.

Чоловік мовчки подивився на неї.

— А як називається ця шапочка? — поцікавилася Джинні, намагаючись бути ввічливою.

У відповідь він сказав незнайоме їй слово — здається, хічпа (чи щось на кшталт цього).

— Я єврей, — трохи помовчавши, додав він. — Щоправда, непутящий, бо працюю в суботу. Та не дивись на мене так, ніби я людожер якийсь. Я просто не можу купити в тебе ці перли, та й годі.

— Але мені дуже-дуже потрібні гроші, а всі банки — зачинені. Без грошей я не повернуся додому, розумієте?

— Мені шкода, але… — він трохи постояв мовчки, усе ще дивлячись їй у вічі. — Ну, гаразд. Зараз я піду й розбуджу свого брата — однак він лише повторить тобі мої слова.

Чоловік пішов до підсобки та привів звідти другого єврея (вдягнений він був значно краще, ніж його брат). Той також дуже уважно оглянув перли, потер їх об передні зуби й подивився крізь лупу. Потім — направив на намисто дуже яскраву лампу, а тоді розглянув їх іще й у мікроскоп.

— На кілька тисяч доларів, може, і потягнуть, — після всього цього пробурмотів він.

— Насправді — на двадцять, — сказала Джинні.

— Вісім — це максимум. Та й то — якщо знайти дуже дурного, тобто щедрого, покупця.

— Вісім тисяч мене влаштують.

— Ні, дівчинко, — посміхаючись, похитав він головою. — Ти ж неповнолітня. Тому ми не можемо їх у тебе купити.

Джинні відчула, що от-от заплаче. І мало не вибігла, вихопивши з рук єврея перли, на вулицю. Але замість цього примусила себе залишитися: може, якщо вони побачать її сльози…

— Вибач, але ми не купуємо нічого в неповнолітніх.

— Я не піду звідси, доки ви не купите ці кляті перли!

Євреї перезирнулися та загомоніли між собою незрозумілою для неї мовою.

— Ми дамо тобі півтисячі доларів, — нарешті мовив той, що був добре вдягнений. — Я б і більше дав, та не можу.

— Доки не отримаю від вас тисячу — не піду! — відчувши, як по щоках течуть сльози, вичавила із себе дівчинка.

Ту ніч Джинні провела в потязі, що привіз її до Балтимора. До Сан-Антоніо вона добиралася ще чотири дні. Бабусі дівчинка вирішила сказати, що намисто в неї хтось поцупив.

Цю історію вона мало кому розповідала — хіба що Генкові, та він так і не второпав, чому ці події так глибоко врізалися в її пам’ять. Для неї це був найважливіший переломний момент у житті: вона відступила перед чужим світом, з яким зумів, однак, зріднитися Джонас (хоча йому досі багато чого не вдавалося здійснити). Були миті, коли вона намагалася уявити своє життя в тих чужих північних штатах. І картина, що вимальовувалася в її уяві, була для неї надто непривабливою. Вона ж не хотіла стати «просто чиєюсь дружиною».

Проте Джонас виростив чотирьох дітей, які просто обожнюють його, а тепер має ще й дванадцятьох онуків. А її будинки — усі три! — стоять порожні, наче розорені склепи. До кого перейде все, що вона набула? До її онука, якого вона ледь знає? Та його ж просто розчавить вага відповідальності!

«Чому все так несправедливо?» — подумала Джинні.

Хочеться ридати й вити, наче вовк.

Вона знову оглянула кімнату. І раптом відчула, що в приміщенні смердить саме газом.

Розділ 18

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

1 листопада 1915 року

Із Остіна приїхав Фінеас. Оскільки ми, Мак-Каллоу, тепер герої в очах усіх громадян столиці, адже перебили дев’ятнадцятьох наших сусідів, і під час цього «подвигу» двох із нас було поранено, — то мій брат уже налаштувався на посаду помічника губернатора.

Ґленн знову вдома, хвороба ще не відпустила його. Вони з Фінеасом довгенько про щось розмовляли. Чарлз і Ґленн завжди обожнювали мого брата, він-бо