Син - Філіп Майєр

— У наші дні цей штат перетворився на справжнє золоте дно. Треба обов’язково з’їздити туди.

Джинні мовчала, не знаючи, що казати далі.

— Що ж, — ввічливо кивнувши, мовив він. — Я мушу працювати далі. На добраніч!

І чоловік знову начепив окуляри, а дівчинка пішла до своєї кімнати.

Уже вранці, коли всі поснідали, Коркі відвела Джинні подалі від решти й тихенько сказала, що її батька не можна відволікати розмовами, коли він працює в бібліотеці.

— Він уже закінчує працювати над романом, який так довго писав, — пояснювала Коркі. — Його краще не турбувати під час роботи.

Джинні закивала й сказала, що більше його не відволікатиме. І раптом запитала себе: а чи помічала вона бодай колись, щоб її батько плакав? Відповідь була «ні».

Наступними вихідними Джинні подалася до Принстона. Їхати було досить комфортно, і дівчинка насолоджувалася цією короткою мандрівкою, почуваючись геть дорослою (ще б пак — вона подорожує сама-самісінька з одного чужого міста до іншого!). Джинні ну ніяк не могла звикнути до цілого моря зелені, що оточувало її на цих землях. Тут усюди відчувався легкий запах плісняви, гниття. Цей всюдисущий дух немовби нагадував: люди можуть робити все, що завгодно, але плоди їхньої праці, та й вони самі, колись таки гнитимуть у землі. А на її поверхні завжди буятимуть гіллясті дерева та розкішні виноградні лози. Колись тут було так само багато простору, як і в Техасі. Проте зараз людей сюди наїхало стільки, що й плюнути нікуди. То хіба ж тут колись буде місце для чогось нового?

Джонас уже чекав на сестру, коли її потяг прибув до Принстона. Джинні міцно притиснулася до брата й іще довгенько не відпускала його. На ній були бабусині подарунки — «правильна» сукня та перлове намисто.

— Ну, як у тебе справи? — поцікавився Джонас.

— Та нормально.

Він покрутив у пальцях перлину з її намиста, а тоді хотів був щось сказати, та передумав.

— Ти звикнеш, не переймайся, — мовив нарешті юнак. — Не стирчати ж тобі було в Мак-Каллоу-Спрінґс чи в Каррізо. Там ти нічогісінько не навчилася б.

— Тут люди якісь… вовкуваті.

— Ну, є трохи.

— Уявляєш — я їхала в потязі разом із якимись двома дядьками, і жоден із них навіть не привітався зі мною. Отак ми й сиділи мовчки, наче пеньки, цілісіньку годину.

— Розумієш, тут усе інакше.

Джонас познайомив сестру зі своїми приятелями — Чіпом, Нельсоном і Банді. Зустрілися вони десь о другій годині дня, але Джинні помітила, що ці хлопці вже помітно п’яні. Чіп, наприклад, зайшовся голосним реготом, коли почув її акцент. Це був не те щоб товстий хлопець, але всі м’язи в нього заплили жиром, і тому його тіло скидалося на холодець. Проте свого обгорілого на сонці носа він задирав так, ніби був бозна-яким красенем.

— Дідько забирай! — збуджено заговорив Чіп, насміявшись донесхочу. — Тепер я бачу, що ви, Мак-Каллоу, — справжнісінькі техасці! А я спочатку не вірив: по Джонасові-бо цього й не скажеш. Банді, ти тільки-но подивися — справдішня техаська дівчина! Уяви собі — ми сидимо поряд із двома чистокровними мешканцями Півдня!

Джинні зашарілася від безсоромних поглядів Чіпа. І Банді, помітивши це, на якусь мить поклав руку їй на плече.

— Не звертай на нього уваги, — мовив він. — Ми просто ніколи не бачили живих техасців. Це для нас неабияка дивина.

— А скажіть-но, міс Мак-Каллоу, — не вгавав Чіп, — що ви думаєте про війну, яка почалася минулого тижня? Чи варто нашій країні посилати туди морських піхотинців? А може, краще просто перечекати?

Джинні, мабуть, вирячилася на нього, мов баран на нові ворота.

— Ну, я про ту війну, яку Гітлер почав. Уторопали?

— Та навіть не знаю, — промимрила вона.

— Боже милий! Чого вас узагалі вчать у тому Ґрінфілді, Мак-Каллоу? — закотив очі хлопець.

— «Чого», «чого»… — передражнив його Нельсон. — Та нічого, крім того, як правильно мити каструлі та підмітати підлогу!

— Слухайте-но, Мак-Каллоу! — знову заговорив Чіп, рішуче махнувши рукою. — Облиште краще той бордель, тобто пансіон, та й перебирайтеся до Портера. Ми все владнаємо. У тому Ґрінфілді ж нічого путнього не навчають!

І почалося… Мабуть, кілька годин тривали ці невпинні теревені. За цей час Джинні зрозуміла, що парубки знають значно більше за неї. І тому почувалася страшенною дурепою, коли вони з братом нарешті пішли прогулятися подвір’ям коледжу.

— Та не переймайся ти так через тих пащекунів, — спробував утішити її Джонас.

— Я їх ненавиджу, — пробурчала дівчинка. — І решту людей, яких тут бачила, теж ненавиджу!

Джинні гадала, що бодай вечір вони з братом спокійно проведуть разом. Однак Джонас був дуже зайнятий. Він пообіцяв, що наступного разу познайомить її з надзвичайно цікавими та впливовими людьми, які запросто можуть улаштувати все так, щоб її прийняли до Барнарда. Проте зараз він має добряче вгризтися в граніт науки, що забирає в нього всі сили.

«Не пиячив би зі своїми дурнуватими приятелями — то й сил не розгубив би», — насупившись, подумала Джинні.

Дівчинка хотіла було нагадати Джонасові, що три години згаяла на те, аби сюди доїхати. І зараз їй доведеться знову сідати в потяг, щоб стільки ж часу висидіти, бездумно витріщаючись у вікно. Та вона так сильно гнівалася на брата, що навіть розмовляти з ним не хотіла. Коли Джинні дісталася Нью-Йорка, уже стемніло. Потяг до Коннектикута на якийсь час затримався на станції, тож вона вирішила пройтися. Зацікавившись вітриною ломбарду, дівчинка зупинилася, і численні перехожі, які страшенно кудись поспішали, нерідко штовхали її і, навіть не обернувшись, бігли собі далі. Чоловіки, які теж, мабуть, чекали сигналу на посадку, безсоромно поїдали її очима. Якщо б у Техасі хтось на вулиці глянув так на дівчину — його застрелили б на місці (чи, щонайменше, потягли б до шерифа на допит). Усі газети криком кричали про війну. Німці, мовляв, уже захопили Польщу. Дівчинка так переймалася своїми проблемами в пансіоні, що їй про цю війну й думати було ніколи. Та й значно більше зараз вона хвилювалася через затримку потяга, ніж через якогось там Гітлера.

До Ґрінфілда Джинні повернулася незадовго до того, коли треба лягати спати. Поїсти вона забула й тому змушена була йти до ліжка голодною. А наступного ранку Коркі повідомила їй новину: невдовзі буде бал, де кожна з дівчаток танцюватиме з якимось хлопцем, — звичайно ж, якщо вона має знайомого хлопця (а ще краще — кількох), котрого могла б запросити на цю знаменну подію. Подумати лишень: Коркі — незграба Коркі, яка плювати хотіла на те, як вона вдягається, —