Син - Філіп Майєр
Після того як Джинні ретельно вмивала своє обличчя, приводила до ладу волосся, витиралася та знов одягалася, мусила плентатися до бібліотеки, де на неї вже чекала бабуся. Дівчинці доводилося сидіти на диванчику й терпіти, допоки старушенція ретельно видаляла найменші порошинки з-під її нігтів, а тоді підпилювала їх, обрізала кутикулу та нарешті втирала холодний крем у шкіру її рук. Та це було ще не все: бабця весь час щось бурчала — наприклад, про те, як їй хочеться перетворити онучку на справжню леді (власне, Джинні давно вже позбулася мозолів на руках, бо вже цілий рік навіть не торкалася лассо). А кожний третій візит бабусі знаменував тотальну ревізію в гардеробі онучки, і відбувалося це в бібліотеці. Стара гарпія ретельно перевіряла кожну сукню Джинні й усе бурчала, бурчала… Мовляв, у цьому вбранні ти схожа на служницю, якій дуже кортить ускочити в гречку. Увесь «неподобний» одяг бабуся забирала до Далласа, щоб там віднести його до кравця.
Коли стара не бурчала — траплялося й таке! — вона розповідала онучці предовгі історії про різних людей із Далласа. І Джинні змушена була терпляче слухати всю цю маячню. Трошки цікаво, щоправда, ставало, коли бабуся розказувала про хороших дівчат, які піддалися спокусі та, урешті-решт, перетворилися на повій; такі історії останнім часом стали обов'язковою частиною її «задушевних бесід» із онучкою. Дівчинка навіть перестала засинати, слухаючи безугавне бубніння старушенції. А закінчувалися ті екзекуції завжди одними й тими самими настановами: мовляв, ніколи не вештайся на сонці — твоє ластовиння й без цього за милю побачити можна; не їж солодкого — матимеш такі ж бридкі жирні стегна, як твоя мати; мий голову щодня — так повинна робити справжня леді; не вдягай брюки — ти-бо не чоловік. Нарешті стара знову брала Джинні за руки — нібито вони могли якось змінитися за ті десять хвилин, що вона їх не торкалася. Та ні — це були ті самі «граблі» з незугарними короткими пальцями. І ніякі уроки гри на фортепіано цього вже не виправлять. Щодо рук самої бабусі — вони були шишкуваті та дуже помітно спотворені артритом і тому нагадували швидше лапи якоїсь хижої тварини, ніж людські руки. Та, мовляв, колись — навіть попри довгі роки, змарновані на цьому жалюгідному ранчо — вони були прекрасними, як і в кожної великосвітської дами. Справді-справді.
Приблизно через місяць після того, як Джинні закінчила вісім класів, бабуся знову приїхала на ранчо. Переповівши онучці чергову порцію свіжих пліток із Далласа, вона раптом повідомила «чудову» новину: Джинні прийняли до школи-пансіону в Коннектикуті! Дівчинка, яка нічого про це не знала, відчула себе так, ніби її чимось важким по голові вперіщили. Мовляв, шість тижнів — і ти поїдеш до нової школи, тож завтра ми з'їздимо до Сан-Антоніо та купимо тобі дещо з одягу.
Джинні, звичайно, протестувала, та все було марно. Клінт і Пол вважали, що опиратися їй немає сенсу. А батько радів, що вона отримала таку чудову можливість проявити свої здібності; крім того, той пансіон був розташований у Ґрінфілді, а це не так далеко від Принстона, де навчався Джонас.
Джинні й далі опиралася, заявивши, що вона не Джонас і не хоче нікуди звідси їхати, та всі знали, що це не зовсім правда. Бабуся подарувала їй перлове намисто й чотири пари лайкових рукавичок. Та хіба це могло вгамувати її лють? На батька вона й не поглянула, коли потяг рушив із місця. Перли їй усе-таки було цікаво розглянути, і вона, мабуть, увесь вечір крутила їх у руках, затуливши штори у своєму купе. Подумати тільки — оці брязкальця коштують двадцять тисяч доларів! І бабуся купила їх лише для того, щоб її онучка чимось відрізнялася від звичайних дівчаток.
Джонас мав зустріти сестру на Пенн-Стейшн, але чомусь спізнився на цілу годину. Джинні, як на гріх, страшенно захотілося до вбиральні. Усе було б нічого, якби вона, зайшовши до жіночого туалету, раптом не почула якісь дивні звуки й не побачила, як у дальній кабінці чолов’яга з голим задом удовольняє свої потреби з якоюсь дівулею. Звичайно, дівчинка дременула звідти, але за п’ять хвилин мусила повернутися, щоб не сталася «трагедія». Вона швиденько зачинилася в найближчій від дверей кабінці, сподіваючись, що з нею нічого не станеться. Та, на щастя, усе обійшлося — навіть її валізу ніхто не вкрав, доки вона бігала до туалету. Джонас акуратно поставив багаж Джинні у своїй кімнаті й повів сестру обідати.
— Ненавиджу це місто! — люто зиркнула на брата дівчинка.
— Не витріщайся так на висотні будинки, — не звернувши уваги на цей погляд, сказав він. — А то ще подумають, що ти туристка.
Та хіба могла вона не витріщатися? На світлинах ці височенні будівлі мали зовсім не такий вигляд, як насправді. Джинні здавалося, що ці кам’яні велетні ось-ось упадуть просто на неї, якщо її до цього не встигне розчавити якась із машин, що носяться тут, мов навіжені. Від вуличного шуму дзвеніло у вухах, а серце тріпотіло, мов у кролика. Та нарешті дівчинка знову опинилася в потязі, що мчав до Ґрінфілда повз пасовиська та зелені гайочки. Онде напасається невеличка череда корів та овець. Ось ці корови — хольштейни, а оті — джерсійки. Добре, що хоч на цьому вона розуміється — буде про що розповідати новим однокласницям.
Багато що в Ґрінфілді сприяло тому, щоб Джинні змирилася з перебуванням тут. Їй подобалися старовинні кам’яні будиночки з високими похилими дахами та вкритими плющем стінами. Вона полюбила тутешню м’яку, зовсім не спекотну літню погоду — ну просто як узимку в Техасі! Милувалася мерехтінням лагідних сонячних променів, що осявали далекі зелені ліси та неозорі поля, що починалися вже за шкільним подвір’ям. Дівчинка й не знала раніше, що в природі є стільки відтінків зеленого кольору, і ще — не підозрювала, що є такі землі, де немає посухи. Подвір’я це здавалося дуже старовинним, хоча насправді його побудували якихось сорок років тому; але й за цей короткий час тут устигли повиростати розкішні виноградні лози та гіллясті дерева. Якщо Джинні вдавалося викроїти кілька хвилинок, щоб побути на самоті, вона давала волю своїй бурхливій фантазії. Ось мине ще трохи часу — і за нею примчить сюди прекрасний принц (ну, син прем’єр-міністра — теж згодиться). І це
