Син - Філіп Майєр
Намагаюся втішити себе тим, що є, точніше, були люди, з якими доля обійшлася значно жорстокіше, ніж зі мною. От, наприклад, мексиканські повстанці кілька тижнів тому застрелили двох білих людей, а ще — уже вкотре спалили залізничні мости в Бравнсвіллі та перерізали телеграфну лінію. Білі їм цього не подарували — перестріляли двадцятьох перших-ліпших теханос (двадцятьох — це за офіційними даними). Третя кавалерійська бригада постійно перестрілюється з мексиканською армією через річку, що розділяє Техас і Мексику. Трьох кавалеристів убили повстанці біля Лос-Індіоса, а в Проґресо, що на мексиканській стороні, голову американського рядового настромили на кілок і виставили напоказ.
Маємо, щоправда, і гарні новини. Ідуть дощі, і земля оживає після довгих місяців страшенної спеки. Повітря сповнене ароматів чудових квітів: аделії, геліотропу, ебенового та гваякового дерев. А над квітами скрізь пурхають колібрі й метелики з небесно-блакитними крилами, і кожний захід сонця забарвлює хмарки та річку в усі відтінки червоного, золотистого та пурпурового. Та все це не для Педро. Він-бо вже ніколи не побачить нічого, крім непроглядної темряви.
1 жовтня 1915 року
Прокинувся. Де це я? І чому не лежу в ліжку, а сиджу на стільці? Та це ж я задрімав, сидячи біля Ґленнового лікарняного ліжка! Відчуття таке, ніби чекаю на когось. Може, на маму? Отаким уже я народився — завжди чекав, що хтось прийде та владнає за мене всі мої проблеми. Поголився. Глянув уважніше в лікарняне дзеркало. І не зрозумів: чи то дзеркало криве, чи то моє обличчя так спотворилося, що схоже на обличчя покійника.
3 жовтня 1915 року
Повернувся додому, де на мене саме чекав суддя Пул, який припхався з Ларедо, щоб повідомити мені «прегарну» новину: Педро Ґарсія вісім років ухилявся від сплати податків. Звичайно, я одразу второпав, до чого він хилить. І відчув, що моє обличчя поволі червоніє, а у вухах шумить, тож я ледь розбирав, що він там кудкудакає.
Висловившись, суддя пильно подивився на мене.
— Це не може бути правдою, — пробелькотів я.
— Піте, я перевіряв податковий реєстр округу Вебб разом із Брюстером із Дімміта.
— Усе одно не вірю, — почув я власний голос.
Пул аж затрусився весь — наче той кисляк у відрі, коли його збовтуєш. Адже я щойно назвав його брехуном. Але зі мною — сином полковника Мак-Каллоу — він мусив бути чемним. І тому, усе ще тремтячи від люті, повторив, що продати землю Ґарсія (майже двісті квадратних миль) — це постанова техаського уряду.
— Шериф Ґрехем уже видав розпорядження про виставлення цієї земельної ділянки на продаж, — додав він наостанок.
— Я щось не бачив, щоб це розпорядження висіло на дверях суду.
— Так його, теє… уже давно вивісили — просто дуже швидко наклеїли зверху інші розпорядження. І взагалі, чого ви чекаєте? Ви, Мак-Каллоу, маєте повне право на те, щоб викупити цю землю. І я порадив би поквапитися, поки якийсь спекулянт-янкі не випередив вас.
Як і всі вправні брехуни, він дивився на мене так, ніби я ставлю під сумнів якусь заповідь із Писання чи аксіому на кшталт «трава зелена» чи «вода мокра». Але ж я чудово знав, що всіх спекулянтів-янкі давно вже розлякали тутешні нескінченні перестрілки. Та переконувати в цьому суддю не варто було й намагатися, тож я виправдовувався: мовляв, через Ґленнове погане самопочуття й сам почуваюся не вельми добре. А він, із розумінням кивнувши, поплескав мене по плечу своєю огидною слизькою лапою.
Отак прикритись ім’ям свого хворого сина… Огидно я вчинив. Сподіваюся все-таки, що за це мене після смерті не засудять на пекельні муки; та я, мабуть, і з такою долею змирився б, якби лишень це звільнило мене від спілкування із Пулом. Перш ніж відпустити мене (з моєї власної вітальні!), суддя недвозначно натякнув: мовляв, його послуги не безкоштовні. Я подумав, що ста доларів буде більш ніж достатньо. Та він, умить прочитавши мої думки, сказав, що така скромна сума, як десять тисяч «зелених», цілком задовольнить його.
Видима річ, Пулові було абсолютно байдуже, кому саме віддавати цю землю. Але ж він добре знав, що Мідкіффи та Рейнолдси, як і більшість власників техаських ранчо, мають фінансові проблеми. А ми, Мак-Каллоу, вочевидь, досить заможні — інакше полковник не міг би витрачати стільки грошей на купівлю нафтових свердловин. Усі поблажливо ставляться до невдах. Але чомусь не дуже хочуть безкорисливо допомагати їм.
А все ж таки: чи справді Педро ухилявся від сплати податків? Протягом останнього року — можливо, але вісім років? Цілковита маячня: Педро прекрасно знав, що стається з мексиканцями, які довго не платять податки; та, мабуть, не знав, що те ж саме може статися і з тими, які платять. Полковник завжди торочив, що будь-яку землю хтось у когось та відвойовував, неодмінно вдаючись до підлих хитрощів. Але від цього мені чомусь не стає легше.
Отож, землю Ґарсія оцінили в сто три тисячі вісімсот дев’яносто два долари сімнадцять центів, а це приблизно стільки ж, скільки вона коштувала за тих часів, коли тут мешкали апачі.
27 жовтня 1915 року
Полковник змусив мене поїхати з ним до залишків оселі Ґарсія. На свого коня він нав’ючив якісь тюки, та не казав мені, що там, доки ми не приїхали. А тоді вже він мовчки видобув із тюків кілька глеків із сирою нафтою.
— Невже ти збираєшся… — витріщився я на ті глеки.
— Я мав це зробити ще півстоліття тому, Піте. А якщо вже всі вовки винищені — слід і лігвисько їхнє знищити, аби, бува, інших вовків сюди не принесло.
— Я не дозволю тобі спалити їхній будинок.
— А я не дозволю тобі завадити мені.
— Тату…
— Піте, ми з тобою вже довгенько не розмовляли як слід. Я знаю, що завжди був надто суворим із тобою. А ти гніваєшся на мене через те, що я без твого відома накупив тих нафтових свердловин. Але ж я добре знав, що ти був би проти, і тому не мав іншого виходу.
— Ти пустив гроші на вітер.
— Це ми ще побачимо.
— Наша родина ніколи не мала таких проблем із грішми, як деякі наші сусіди.
— До речі, про сусідів. А мені ж — віриш чи ні — подобався той старий Педро.
— Та невже?
Запала тиша — досить надовго.
— Я гадаю, не треба нагадувати тобі, який вигляд
