Син - Філіп Майєр
Іноді вона уявляла себе англійкою Розалі Еванс, про яку їй розповідав батько. Мовляв, ця надзвичайно хоробра жінка-демократка героїчно загинула кілька років тому, обороняючись від мексиканських комуністів, які прийшли, щоб загарбати її землю. Розалі забарикадувалася у вежі, дуже схожій на цю, і відстрілювалася від ворогів.
Коли дівчинка втомлювалася стояти на вузенькій верхній сходинці сторожової вежі (уявіть лишень: ви стоїте над прірвою десь із чотириповерховий будинок завглибшки, чудово розуміючи, що достатньо лише одного неправильного руху) або ж її очі вже боліли від перенапруги — вона спускалася до прозорого струмка, мабуть, найдивовижнішого з усього, що лишень мали Мак-Каллоу. І, скинувши весь свій одяг, насолоджувалася спокоєм та прохолодою. Вакуерос оминали колишню садибу Ґарсія десятою дорогою, тож вона почувалася тут у цілковитій безпеці.
Колись цей струмок перекрили греблею, і частина води стікала кам’яним водовідводом до цистерни, розташованої під будинком (дівчинка іноді встромляла голову в широкий отвір водовідводу та вдихала специфічний запах вологи, що застоялася). А вже з цистерни вода текла до басейну й до великого корита, де прали одяг та мили посуд. Використана вода стікала до великої земляної тераси, що тепер густо поросла мескітовим деревом і хурмою, але колись була городом. Усе це дуже скидалося на руїни стародавнього Рима, які Джинні бачила в підручниках з історії, — але тут усе було не намальоване, а справжнє. Дівчинка неквапно обходила напівзруйнований басейн, уявляючи, що він ущерть наповнений прохолодною водичкою. А тоді сідала відпочити в затінку старого дуба й фантазувала, фантазувала… Онде побігли бізони. Їх багато-багато. А де бізони — там і червоношкірі дикуни! Тож їй не завадив би пістолет, щоб від них оборонятися. Словом, не життя було б, а пісня.
Неподалік від залишків оселі Ґарсія були ще якісь руїни. В одній із цих напіврозвалених будівель іще можна було впізнати церкву, але про призначення решти можна було вже тільки здогадуватися. Загони для худоби збереглися досить непогано — чого не скажеш, однак, про греблю. Її зруйнували вщент, і вода тепер, не сягаючи водовідводу, текла своїм початковим руслом. Іноді — особливо після сильних дощів — біля струмка можна було знайти дуже багато цікавих речей: ґудзики, зроблені з оленячих рогів; незліченні різнокольорові черепки — усе, що залишилося від чудового керамічного посуду; уламки старовинних чашок — прадід казав, що з таких пили гарячий шоколад. А ще — дрібнесенькі шматочки якихось олов’яних виробів (яких саме — Джинні не второпала), латунні гвинтики, старовинні монети й уламки всіляких кісток.
Ці руїни та струмок цікавили тільки дітей — дорослі сюди й носа не потикали. Вакуерос, наприклад, якщо проїжджали неподалік — завжди хрестилися. Та що з них, дурних католиків, візьмеш? Джинні чи не з пелюшок утовкмачували, що всі мексиканці — ледачі й дурні. І дуже полюбляють красти чужу худобу, як Ґарсія. Та в глибині душі вона все одно жаліла цю родину — навіть знаючи, що хтось із них стріляв у її дядька Ґленна.
Звичайно, дівчинка інколи замислювалася над тим, що люди, які вміють будувати великі й красиві будинки, а ще — греблі, басейни й багато чого іншого, ніяк не можуть бути ледачими й дурними. Але вона знала, що дорослі — це такі люди, яких здоровим глуздом не збагнеш. Ось Бреннери — начебто порядні люди. Але нещодавно їхніх двох синів застрелили на місці злочину: вони намагалися пограбувати банк у Сан-Антоніо. А Моралеси? Три покоління цієї родини сумлінно працювали на них, Мак-Каллоу. І в такій сім’ї раптом виросла дівка, яка втекла з дому й стала повією. Принаймні так сказав сестрі Клінт. Ондечки його «автограф» — величезні, людського зросту, літери «К Л І Н Т», нашкрябані на брудно-білій стіні будинку Ґарсія.
Одного з тих літніх днів, коли спека панувала така, що рятувало хіба тривале занурення в прохолодну воду, Джинні разом із Клінтом і Полом поїхала верхи до своїх улюблених руїн.
Угледівши незнайомий звивистий струмок (він був не такий широкий, як той, що біля руїн, але теж дуже гарний), вони поїхали вздовж нього, пробираючись крізь густі зарості хурми та дикого винограду. І натрапили на дуже зручну бухточку, де, як виявилося, у тиху погоду можна було наловити скільки завгодно жаб. Запам’ятавши це місце, вони вирушили далі. Біля їхнього ранчо колись весело дзюркотіли численні струмки, які потім чомусь повисихали (про них тепер нагадували тільки мертві дерева, що всохли без води). «Іригація… — бурчав полковник. — Усе висихає, і нічого тут не вдієш». А от струмки на колишній території Ґарсія залишалися такими ж повноводними, як і раніше. Справжня загадка природи.
Джонаса — її найстаршого брата — з ними не було, тому що батько змушував його працювати без найменшого перепочинку; це було своєрідним покаранням за те, що Джонас тієї осені від’їздив до Принстона, де мав учитися в коледжі. Ну, а Пол і Клінт могли дозволити собі не працювати в таку жахливу спеку.
Кількома роками раніше Джинні спитала Клінта, чи не збирається, бува, їхній батько взяти собі за дружину якусь хорошу жінку. Мовляв, було б так добре, якби в них з’явилася справдішня жива мати. А брат відказав їй на те, що їхня рідна мати була б нині жива-живісінька, якби вона, Джинні, не вбила її, народившись на цей світ.
Дівчинка відчула певне задоволення, слухаючи нескінченні крики Клінта, коли батько шмагав його за ті слова. Та в глибині душі вона знала, що брат має рацію: мати померла, народжуючи її. Це факт. Батько казав, що на це була Божа воля, тож ніхто не винен. А іноді — побивався, що винен саме він, бо
