Син - Філіп Майєр
— А чим займається твій батько? — запитала Джинні в Коркі.
Усі дівчатка, мов за командою, витріщилися на неї, і Коркі теж. І вона зрозуміла, що спитала щось таке, про що тут зазвичай не запитують. Але було вже пізно.
— Він має фірму в Нью-Йорку. У вільний час грає в теніс у клубі або їздить верхи. І ще він уміє добре стріляти. Ну, і вже давно працює над книжкою. Це буде роман.
— А що в нього за фірма?
— Ну… розумієш… — знизала плечима Коркі, не знайшовши, що сказати далі.
— А батько Поппі теж, мабуть, добре стріляє та їздить верхи, — утрутилася Бутсі Кларк (Поппі — це так дівчатка вирішили називати Джинні). — Він же ковбой?
— Ні, ковбої — це наймані робітники.
— То хто ж тоді твій батько?
— Він розводить худобу.
Джинні ще хотіла додати, мовляв, худоба — це вже не джерело наших прибутків. Але язиката Бутсі не дала їй цього сказати.
— То він переганяє корів через цілі штати аж до Канзаса?
— Їх так не переганяють уже близько ста років, — відповіла Джинні.
— Ой, як шкода, — закотила очі Бутсі. — Я це бачила в кіно. Мені так сподобалося!
Джинні вже й не знала, говорити щось у відповідь чи промовчати. Але вирішила все-таки відповісти.
— Оті видовищні кадри в кіно — безглузда маячня. Корів насправді переганяли значно повільніше, ніж там показують. Бо інакше вони просто не витримали б і переганяти було б нікого.
— А як тобі будинок Коркі? — вирішила змінити тему Наталі. — Твій, мабуть, значно більший.
— Та ні, не більший, — мовила Джинні.
— Не прибідняйся. Ми ж бо знаємо, що в Техасі все просто величезне.
— У будь-якому разі, — знизала плечима Джинн, — мій будинок не такий красивий, як цей. І в нас ніколи не буває стільки трави, як тут.
— А скільки акрів землі має твій батько?
У Техасі таке запитання — хамство. Але тут, мабуть, усе по-іншому.
— Триста дев’яносто шість секцій, — відповіла Джинні.
— Щось небагато, — проказала Топсі.
— Та вона ж сказала «секцій», а не «акрів», — мовила Наталі.
— А скільки це — «секція»? — утрутилася Кікі.
— Техасці не міряють землю акрами, — вела своє Наталі. — Це для них надто мала одиниця.
— То скільки це — «секція»?
— Квадратна миля. Тобто шістсот сорок акрів, — сказала Джинні.
Усі дівчатка, зачувши це, чомусь зареготали, мов божевільні. Не сміялася лише Коркі, яка спокійно сиділа, чекаючи, доки шофер відчинить їй дверцята.
— А ти теж розводитимеш худобу, коли виростеш? — не вгавала Бутсі.
— Та мабуть, ні.
— А ким же ти станеш?
— Чиєюсь дружиною, — відповіла Коркі замість Джинні. — Як і всі ми.
Цього дня вони надумали проїхатися верхи. Неподалік будинку була стайня, де тримали десятки зо два коней. І ще там був просторий загін для худоби, який називали «ареною», а також — велике пасовисько; Джинні все-таки вирішила не запитувати, скільки землі має батько Коркі. Усі дерева тут були надзвичайно доглянутими — дівчинка розгледіла в їхній густій тіні робітників, які обрізали гілки й акуратно складали їх у візок.
Джинні довелося нап’ялити на себе дурнуваті бриджі та не менш ідіотські чоботи по коліно. Виявляється, дівчинка носила приблизно той самий розмір одягу та взуття, що й молодша сестра Коркі. У цьому вбранні вона почувалася, наче клоун, який відстав від свого цирку, однак усі інші дівчатка вдяглися так само, тож їй довелося змиритися.
Вона пожалкувала, що мало з’їла під час ланчу. Адже прогулянка, певно, триватиме годин із п’ять (ну, щонайменше — чотири).
— Ти вдома, напевно, маєш власних коней? — спитала в неї Наталі.
— Еге ж. А ти?
— Такседо-Парк, де я живу, — це не ранчо, де є простір для коней, — знизала плечима довгокоса дівчинка.
— А от простір для євреїв там є, — знову завела своєї Топсі.
— Естер, із якою ти була в одній кімнаті, — пояснила Бутсі, — жила поряд із Топсі й Наталі.
— Її батько придбав там будинок років із десять тому, — вела далі білявка. — Та до клубу його не прийняли, і тому його родина не мала права й пальця занурити в озеро. А якби вони вирішили порушити цю заборону — швиденько помандрували б до поліцейської дільниці.
— Про весілля, про весілля розкажи! — гигикнула Бутсі.
— Так-так, вони влаштували весілля минулого літа. Але всі дітлахи з Такседо-Парка порозвертали всі дороговкази, і тому жоден із тих, кого запросили, не знайшов дороги до їхнього дому. Ось тобі й свято, хи-хи-хи… А то — купили будинок та й задерли носа до самого неба. Нехай знають тепер!
Джинні ввічливо кивнула. Ось нарешті до них вивели коней. Це були довгоногі гніді скакуни — значно стрункіші за ковбойських.
— Оцього осідлали для тебе, — підвела до неї одного з коней Коркі. — Це сідло моєї сестри. Ти ж із нею приблизно однакового зросту.
Сідло — навіть без луки, стремена — наче для дитини. Та що вдієш — довелося Джинні сідати на коня.
Кінь цей був дуже високий — десь із шістнадцять долонь. Одразу було видно, що він швидкий, і Джинні незабаром переконалася, що «швидкий» — це дуже м’яко сказано. Ковбойські коні не рівня таким скакунам: він нагадував дівчинці радше автомобіль, аніж коня. З іншого боку, простий трудовий кінь — ці дівчатка вважали таких узагалі непридатними для прогулянок верхи — має свій характер і нерідко дуже впертий. Якщо відпустити віжки — він гайне, куди сам вважає за потрібне. А цей — немов та машина: дуже швидкий і слухняний, але дай йому волю — лишень із пантелику зіб’єш, наче кермо автомобіля раптом відпустиш. Та й що тут дивного — ці дівчатка звикли до того, що геть усі істоти довкола них мусять бездумно їм підкорятися.
Джинні невдовзі зрозуміла, що віжки їй майже не потрібні. Адже варто було лишень поворухнути ногою — і кінь одразу ж слухався.
Дівчинка не звикла до такої покірливості з боку коней, тож їй довелося спочатку звикнути до цього; у її голові навіть промайнула думка про те, що вона розучилася їздити верхи. Сідло було таким незручним, що, коли всі пустили коней галопом, Джинні довелося докласти неабияких зусиль, аби не гепнутися. І тут вона побачила перешкоди, — спеціальні перешкоди, через які мають перестрибувати коні. Виявляється, дорога, якою вони
