Син - Філіп Майєр
Утім, бути на самоті й мріяти їй удавалося досить рідко: тут кожен день був розписаний похвилинно. Дзвінок сповіщав про початок нового дня; дзвінок велів іти до каплички, а тоді розділяв час на уроки й перерви. Потім — обід, після якого треба було виконувати все, що задавали на уроках. Об одинадцятій — відбій. Пізніше не вийде, бо коридорами ходить тюремний нагля… тобто вихователька. І ретельно перевіряє, чи всі дівчатка вже вляглися в свої ліжечка.
Джинн Енн поселили в одній кімнаті з невисокою на зріст єврейською дівчинкою Естер, яка щоночі плакала вві сні. Та вже через тиждень Джинні, зайшовши до кімнати після обіду, виявила, що Естер та її речі безслідно зникли. Як потім з’ясувалося, батько цієї дівчинки мав якийсь завод у Польщі, та невдовзі розорився через німців. І тому чек, яким він заплатив за навчання доньки, виявився недійсним. Джинні поселили в іншій — кращій за попередню — кімнаті. Сусідкою її цього разу стала дівчинка на ім’я Коркі, яка була, може, надто скромною, але це краще, ніж якби вона була злою й пихатою. Коркі, на відміну від Естер, не сумувала за домом і не плакала по ночах; вона знала все про кожну з однокласниць, хоча, власне, і не дружила з ними. Статуру дівчинка мала не дуже жіночну: високий зріст і широченні, мов у дроворуба, плечі. Але на свою непривабливу зовнішність — зокрема видовжене обличчя з бородавками й тонке, ламке волосся «сіро-буро-не-зрозуміло-якого» кольору — їй, вочевидь, було наплювати. Вдягалася Коркі в грубе, мішкувате вбрання, і тому Джинні вирішила, що її нова сусідка — з дуже бідної родини. А бідним треба допомагати. Отож, Коркі тепер нерідко ласувала десертами, які Джинні потай тягала з їдальні, — як тягала відерця з кисляком до хатинок вакуерос, що працювали на її батька.
Першого ж понеділка після того, як Джинні поселили з новою сусідкою, однокласниці запитали її, хто це.
— Коркі Халлоран, — відповіла вона.
— A-а, Велика Сапфо… — протягла Топсі Бебкок.
Це була невисока й миловидна дівчинка з білявим волоссям та дуже світлою, чистою шкірою. Її усмішка сяяла так само яскраво, як вогні світлофора на великому перехресті. І так само, як світлофор має різні кольори, ця посмішка могла означати різне. Іноді — «ах, як чудово!», а іноді — «та що ви — не смішіть мене!» Інші дівчатка, мов за командою, зневажливо захихотіли, побачивши глузливу посмішку Топсі. Джинні теж довелося засміятися, хоча вона й не розуміла, чому вони глузують із Коркі.
— Розумієш, — вела далі Топсі, — вона, як би це сказати… дівчаток любить.
— Атож, — підхопила якась із однокласниць. — От би її до Сент-Пола відправити! Там їй саме й місце.
Усі знову зареготали. Джинні ввічливо кивнула, та сміятися не стала. Набридло.
І вже цими вихідними Коркі запросила кількох дівчаток — і Джинні теж — до себе в гості. До її дому, виявляється, треба було йти пішки якихось сорок хвилин. Але йти, власне, й не довелося: Коркі сказала, що за ними приїде авто. Джинні з подивом побачила тут усіх, хто глузував із незграбної дівчинки: Топсі Бебкок, Наталі Мартін, Кікі Фелл і Бутсі Елліот. Уся ця компанія швиденько повсідалася в семимісний «Паккард», на якому приїхав до школи водій в уніформі. Джинні гадала, що приїде якась таратайка, ну, щонайбільше — старенька вантажівка. Отакої.
— Це ж із тобою була в одній кімнаті та єврейка? — спитала Кікі.
Зовні ця дівчинка була дуже схожа на Топсі. От тільки мала темне волосся, що було підстрижене майже так само коротко, як у хлопців; і ще про Кікі казали, що їй свого часу зробили пластичну операцію, щоб укоротити надто довгого носа. Відтоді, як Джинні прибула до Ірінфілда, вона взяла собі за звичку довго просиджувати біля дзеркала перед сном, із особливою прискіпливістю оглядаючи себе. Ніс у неї — начебто й нічого, уже не такий безнадійно кирпатий. А от очі… Ну що це за очиська кольору чи то туману, чи то насупленого неба під час дощу? Підборіддя гостре, чоло високе, а одну брову перетинає досить великий шрам. Ним вона завжди пишалася, бо це робило її схожою на братів, які теж мали такі виразні шрами. А тепер — вона й не знала, чи так уже й добре, що цей шрам дуже легко помітити.
— Мак-Каллоу… — протягла Топсі. — Це що — єврейське прізвище?
Інші дівчатка захихотіли. Щоправда, Коркі й не всміхнулася — лише мовчки дивилася у вікно.
— Та начебто ні, — відповіла Джинні.
— Так це я пожартувала, — з невинним виглядом проспівала Топсі. — Звісно ж, ні.
Джинні решту дороги мовчала, розглядаючи краєвиди, що з’являлися та зникали за склом автомобіля. Будинків тут було мало, зате дороги — вузькі й звивисті — уже заасфальтували. Стіни будівель, оточених високими живоплотами, — неодмінно кам’яні, а корівники — усі, як один, яскраво-червоного кольору. Сонячні промені тонули в густій-прегустій зелені дерев, що крізь неї лише коли-не-коли можна було вгледіти клаптик блакитного неба. Повітря вже стало досить прохолодним, хоча це й був іще тільки вересень.
Топсі, Кікі та Бутсі разом навчалися в початковій школі. Щодо інших — вони, як здогадалася Джинні, знали одна одну так само, як вона знала дітей Мідкіффів і Рейнолдсів. Наталі — красуня з довгим каштановим волоссям і вже досить великим бюстом, який вона старанно приховувала, сутулячись увесь час, — теж мовчала всю дорогу. Удаючи, що їй страшенно цікаво втуплюватися у вікно, ця дівчинка намагалася не дивитися Джинні у вічі. Хоча сміялася вона при кожній усмішці Топсі так само слухняно, як і решта.
Джинні відчула неабияке полегшення, коли машина в’їхала через кам’яні ворота до маєтку родини Халлоран. Водій неквапно вів автомобіль довгою акуратною доріжкою, обабіч якої росли високі зелені дерева. А трави тут скільки було! Дівчинка ще ніколи не бачила, щоб довкола, куди не глянь, росла така висока й соковита — і така зеленюща! — трава. І вона мимоволі взялася підраховувати, скільки голів худоби тут могло б напасатися (найімовірніше — по корові на кожний акр землі). Та вголос нічого не вимовила, бо не була впевнена, що її правильно зрозуміють.
Нарешті показався будинок. Він був споруджений
