Ведмеже місто - Фредрік Бакман

— Філіпе, коли ми були малими і ти переживав, що серед усіх у команді ти найдрібніший і найгірший, коли ти не міг навіть підкинути шайбу вище жовтої рейки на бортику, що тобі казав Давід?

Філіп зніяковіло потуплює погляд на свої коліна, але Беньї бере його за підборіддя, щоб той поглянув угору Філіп не лише на рік молодший, він ще й багато років фізично відставав від таких гравців, як-от Бубу, тож ніхто навіть не помічав, як добре йому вдавалося все інше. Він був таким хлопцем, який зникає в роздягальні, нічого не каже, нікому не надокучає, просто є на своєму місці. За останні три роки він так само сором’язливо став найкращим захисником команди, і ніхто навіть не помітив, як це сталося.

— Плювати на інших, зосередься на тому, що залежить від тебе, — тихо відповідає Філіп.

Беньї киває і поплескує його по голові. Потім повертається до Вільяма Люта.

— Люте, а тобі що казав Давід, коли всі, крім тебе, навчилися їхати спиною вперед, і ти збирався кинути хокей?

Лют сильно кліпає і сердито витирає щоки.

— Зосередься на тому, що залежить від тебе.

Беньї бере Люта за плечі й дивиться йому прямо в очі, знову цитуючи тренера:

— Ми команда. Ми сильні, бо разом. Коли падає один, на його місце стає інший.

Лют витирає рукавом очі й продовжує:

— Спершу — команда, потім — ти. Клуб важливіший за індивіда.

Коли ніхто їх не чує, Беньї пошепки каже Лютові:

— Тепер ми розраховуємо на тебе, Люте, сьогодні ти наша зірка. Ти мусиш вести нас.

Якби Беньї тієї миті сказав Лютові вбити когось, той без вагань так би й зробив. Насправді ні наука, ні спорт не знають, хто вони — лідери, за якими ми йдемо. Ми просто не вагаємося, коли бачимо їх.

Беньї стає перед Бубу, велетнем, який був найкращим захисником команди, поки інші не навчилися їздити на ковзанах краще.

— Бубу, що майже найкрутіше на світі?

Бубу якийсь час мовчить, а тоді, вагаючись, відповідає:

— Перепихатися, чи що?

Хтось із юніорів пирхає. Беньї нахиляється до масивного обличчя Бубу.

— Але спершу ми виїдемо на лід і зробимо те, що найкрутіше за все, Бубу. Ти ж знаєш, що тобі сьогодні потрібно?

Бубу піднімається.

— Лише одне, так?

— Перемога, — каже Беньї.

— Перемога! — кричить Бубу.

— ПЕРЕМОГА! — горланить автобус.

Давід сідає на своє місце. «ПЕРЕМОГА! ПЕРЕМОГА! ПЕРЕМОГА!» — горланить автобус, і Давід стирає смс від Кевінового тата. Коли підходить Бенґт і запитує, чи вже щось відомо про те, чому Кевіна забрала поліція, Давід лише хитає головою й каже:

— Ні. Нічого. Треба зосередитися на тому, що залежить від нас.

Беньї іде в кінець автобуса і лягає на заднє сидіння. Решту дороги він спить.

32

Є одне місто серед лісу, де обожнюють гру. Одна дівчинка сидить на ліжку і грає на гітарі для своєї найкращої подруги. Один хлопець сидить у відділку поліції. У коридорі лікарні медсестра йде повз адвокатку, на трибунах у столиці стоять дорослі чоловіки і жінки, скандуючи, що вони — ведмеді з Бйорнстада, разом зі спонсорами і членами правління, які десять років тому сміялися зі спортивного директора, який сказав, що одного дня в них буде найкраща команда юніорів країни. Тут усі, хто працює в клубі, крім нього.

Команда з ключками в руках чекає в роздягальні на початок матчу, молодший брат на лавці з телефоном на колінах чекає, що напишуть про його сестру в інтернеті його друзі, коли дізнаються, що сталося. Багатий клієнт телефонує до однієї адвокатської агенції, в іншій адвокатській агенції мама оголошує війну. Дівчинка грає на гітарі, аж поки не засинає її найкраща подруга, у дверях стоїть тато і думає про те, що дівчата це витримають. Вони вистоять. І саме тому йому страшно. Бо тоді світ і далі буде вважати, що все нормально.

У команді є гравець з номером шістнадцять на спині, який, відколи навчився їздити на ковзанах, розумів, щб потрібно для перемоги. Він знає, що перемога здобувається як на льоду, так і в голові, тренер навчив його, що спорт чимось схожий на музику: кожна команда під час гри має свій ритм і темп. Якщо збити їх із ритму, руйнується їхнє звучання, навіть найкращі музиканти світу ненавидять грати не в ритм, але якщо вже почали, то важко зупинитися. Рухомий об’єкт продовжує рух у заданому напрямку, і що більшою стає снігова куля, то більшим безумцем треба бути, щоб стати їй на шляху. Це те, що в спорті називають «моментум». У школі на уроках фізики вчителі говорять про «принцип інерції», але Давід завжди був прямолінійнішим у своїй педагогіці, коли розмовляв із Беньї: «Якщо справи у команди йдуть добре, все здається просто, і вони автоматично грають іще краще. Але якщо вдається влаштувати їм маленьке пекло, хоча би трохи погіршити ситуацію, тоді побачиш, що скоро вони самі створять собі по-справжньому пекельні умови». Тут ідеться про рівновагу. Найменшого подиху вітру може бути достатньо.

Команда суперників прибуває на арену, щоб зустрітися з командою «Бйорнстад-Хокей», яку всі вони з презирством називають «Ердаль-Хокей». Вони ще задовго до матчу знали, що цим селюкам із лісу до них як за море пішки, а тепер ще й довідалися, що Кевін узагалі не буде грати. «Бйорнстад» без Кевіна — ніщо. Невдалий жарт. Збита тварина на узбіччі траси. Гравці, які прибувають на арену, самовпевнені і спокійні, вони знають, що для перемоги їм треба просто грати. Холоднокровно. Зберігати рівновагу.

Їхні тренери ще стоять біля автобуса, але гравці, які аж не тямляться від зарозумілості, хочуть побачити своїх суперників, тож заходять до арени. Лампи в коридорі до роздягалень не працюють, хтось жартує, що «жебрацькі селюки вже навіть лампи потягнули», інший відповідає: «Нащо їм? У Бйорнстаді ж немає електрики!». Спершу їм здається, що нерухома постать біля їхньої роздягальні — то просто якась тінь, їхні очі ще не звикли до сутінків, тому перший гравець наштовхнувся просто на неї. У Беньї бетонна грудна клітка, вирячені очі по черзі дивляться на кожного з двадцяти хлопців, нікого не пропускаючи. Якби в них було трохи більше часу, щоб оговтатися, вони б нервово зареготали, але зараз просто мовчки стоять у темряві, блукаючи поглядами.

Беньї не рухається. Просто чекає перед