Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Бубу сідає в автобус за два ряди перед Лютом. Йому чути, як Лют переказує історію про ключку Захаріаса під регіт про «соцпридурка» і «вилупка». Мама Захаріаса зараз на лікарняному. До хвороби вона працювала у відділенні лікарні, де працює мама Бубу. Коли Амат заходить в автобус, Бубу звільняє йому місце поряд.

— Я намагався зупинити його… — бурмоче Бубу.

— Я знаю, — киває Амат, зціпивши зуби.

Обоє пам’ятають тренувальні костюми з написами «Бідностад-Хокей». Це була ідея Люта. Бубу написав. Лют живе на Височині, а Бубу — за одну хвилину пішки від Низини. Бубу хоче щось сказати Аматові, але не встигає додумати, бо вже за мить хтось горлає: «Якого хріна тут роблять копи?», і на стоянку заїжджає поліцейський автомобіль, блокуючи виїзд для автобуса.

Давід запізнюється. Це вперше в житті. Учора він тричі блював, і врешті навіть спробував переконати свою дівчину випити з ним келих вина, щоб трохи заспокоїтися. І це він — той, хто ніколи не п’є. Хто завжди відчував себе чужим у кожній команді, в якій грав, тому що для всіх це, здається, був ритуал — навалитися командою принаймні пару разів на рік. У їхніх очах Давід був трохи ненадійним — тому що він не був готовий заблювати паркет у якомусь готельному барі разом зі своїми братами по команді.

Його дівчина дивується, але Давід знизує плечима.

— Усі кажуть, що це заспокоює нерви.

Вона сміється. А потім починає плакати. А тоді притуляється чолом до його чола і каже:

— Дурненький. Я не хотіла тобі говорити. Але мені не можна пити вино.

— Що?

— Я не хотіла нічого говорити тобі перед фіналом. Не хотіла… відволікати тебе. Але я… мені не можна алкоголю.

— Ти про що?

Вона пирхнула від сміху впритул до його губ.

— Який же ти тугодум. Любий мій, я вагітна.

Тому сьогодні Давід запізнюється, він розгублений і щасливий. Він іде просто крізь бурхливий хаос, що панує на стоянці, його ледь не збиває поліцейський автомобіль. Це найщасливіший, найсумніший і найдивніший день його життя.

Якби матч відбувався вдома, Кевіну, можливо, дозволили б грати. Але фінал буде в іншому місті, туди їхати кілька годин, вони починають говорити такі слова, як «безпека» і «ризик утечі». Кожен лише робить свою роботу. Поліцейські протискаються між здивованими батьками на стоянці, заходять в автобус. Кевіна просять вийти й усі хлопці зриваються на крик, а коли величезний чоловік у формі бере його за руку і піднімає з сидіння, автобус вибухає від обурення. Бубу й Лют намагаються перегородити шлях поліцейським, вони достатньо великі, щоб навіть випхати з автобуса чотирьох інших копів. У цій штовханині Кевін виглядає малим і беззахисним. Можливо, саме тому всі дорослі навколо нього реагують саме так, а може, для цього є тисяча інших причин.

Тато Кевіна накидається з криком на поліцейського, який тримає його сина, а коли інший поліцейський відтягує його, Фрак хапає того за горло. Один із членів правління щосили гримає кулаком по капоту поліцейського авто. Маґґан Лют фотографує всіх поліцейських з відстані, меншої за пів метра, обіцяючи кожному, що всі вони втратять роботу.

Лише Амат і Беньї мовчки сидять на своїх місцях у автобусі. Слова — це важко.

Петер стоїть у кінці стоянки, де закінчується асфальт і починаються дерева. Він так зневажає себе за те, що приїхав сюди. Що він може зробити? Насильство можна порівняти з віскі — ті діти, які виростають у будинку, де його забагато, потім або заливаються ним, або ніколи не п’ють. Петерів старий був здатний на вбивство, а його син не може навіть ударити людину. Навіть на льоду. Навіть зараз. Навіть Кевіна. Петер не може скривдити людину, але однаково залишається на стоянці, бо щиро хоче побачити, як це зробить хтось інший.

Петера помічає лише Давід. Вони зустрічаються поглядами. Петер не відводить очей.

31

Спорт і наука не завжди йдуть пліч-о-пліч. Звісно, спорт полюбляє наукові дослідження про меніски і зв’язки, але не в такому самому захваті від досліджень про приниження і жорстоке ставлення в групах. А от в університетах, таке враження, цікавляться лише тим, щб спорт робить не так, і зовсім мало — всім, щб він робить правильно. Спорт каже, що наука тільки вишукує проблеми, а наука стверджує, що спорт живе з шорами на очах.

Тільки один пошук об’єднує їхні зусилля. Тільки одне питання вже століттями однаково їх хвилює: хто такий лідер?

Майя проходить усі обов’язкові обстеження в лікарні. Відповідає на всі запитання. Не плаче, не нарікає, не свариться, погоджується з усім, не перечить. Міра, навпаки, настільки не контролює себе, що не витримує всидіти на місці у кімнаті. Її телефон весь час дзвонить. Вона залучила до справи всю адвокатську агенцію, і її донька, лежачи на холодній кушетці в холодній кімнаті, розуміє, що мама почала війну. Мама мусить перейняти на себе командування, атакувати ворога, діяти, інакше вона цього не витримає. Тож Майя дістає свій телефон і надсилає Ані смс саме з цими словами: «Тепер війна». За кілька секунд отримує відповідь: «Ти і я проти цілого світу!».

За свою хокейну кар’єру Давід бачив сотні лідерів. Формальних і природжених, крикливих і мовчазних. Він не знав, що й сам може бути лідером, поки Суне не відіслав його на лід зі свистком і бандою семирічок. «З мене поганий тренер», — казав Давід, але Суне скуйовдив йому волосся і відповів: «Той, хто вважає себе добрим тренером, ніколи таким не стане». Старий дідько мав рацію і водночас помилявся.

Після того як Кевіна відвезли поліцейським авто, Давід цілу годину заштовхував гравців назад до автобуса і намагався переконати батьків, що вони нічим не зарадять, якщо будуть ось так стояти і репетувати. Вони вже три години в дорозі, але автобус далі вібрує від дзвінків і гуде, коли юніори кидаються один до одного, щоб заглянути в чийсь мобільний. Здається, ніхто у Бйорнстаді не знає, чому забрали Кевіна, поліція відмовляється надавати якусь інформацію, тому між сидіннями лавинами поширюються чутки, набираючи обертів. Навіть дорослі не залишаються осторонь — Бенґт так розхвилювався, аж слиною бризкає.

Давід сидить сам попереду, мовчки витріщається на смс у своєму телефоні. Повідомлення від Кевінового тата.