Ведмеже місто - Фредрік Бакман

В авто дорогою додому Міра усміхається. Слухає «гучніше-плейліст». Вона цілі вихідні проведе з донькою — таке благословення. Неймовірно, як швидко та росте. Ще недавно була малою червоною родзинкою, закутаною в ковдру, і коли медсестри в лікарні сказали, що їй час їхати додому, Міра витріщилася на них так, ніби її з дитиною хочуть пустити в самотнє плавання Індійським океаном на малюсінькому плоті з пивних бляшанок. А потім це пискляве немовля стає цілою людиною. В неї з’являються власні погляди, особливості, стиль в одязі, і вона не любить солодку газованку. Хіба бувають діти, які не люблять такого? Або солодощів? Її не можна підкупити солодким — Господи, ну як можуть функціонувати батьки дитини, яку не вдається підкупити!

Ще недавно треба було допомагати їй відригнути. Тепер вона грає на гітарі. Господи. Ця любов колись перестане бути нестерпною?

Сонце зручно вляглося на верхівках дерев, повітря чисте й легке — який добрий день. Просто добрий день. Міра виходить з автомобіля саме тоді, коли Петер і Лео збираються сідати в інший. Петер цілує Міру так, аж їй перехоплює подих, а вона так його щипає, що він ніяковіє. Петер досі тримає в руці горнятко з кавою, Міра дістає пакети з продуктами і втомлено хитає головою, простягаючи руку, щоб забрати у Петера горнятко, коли на сходи виходить Майя. Батьки обертаються до неї, вони запам’ятають цю мить. Останню мить радості й спокою.

П’ятнадцятирічна дівчинка заплющує очі. Відкриває рота. І розповідає. Про все.

Коли слова затихають, на землі лежить авокадо серед уламків розбитого горнятка. На одному з найбільших уламків видно частину малюнка. Ведмедя.

30

Слова — це несерйозно. Постійно чуєш, що ніхто не хоче ними скривдити. Просто всі виконують свою роботу. Поліцейські весь час це повторюють. «Я виконую свою роботу». Тому ніхто не питає, що зробив хлопець, а щойно дівчина починає про це розповідати, її перебивають запитаннями про те, що зробила вона. Чи піднімалася сходами за ним або перед ним? Лягла на ліжко добровільно чи її змусили? Сама розстебнула блузку? Поцілувала його? Ні? Але відповіла на поцілунок? Вона пила алкоголь? Курила марихуану? Казала «ні»? Казала чітко? Чи достатньо голосно кричала? Достатньо сильно опиралася? Чому відразу не сфотографувала синці? Чому втекла з вечірки, нічого не розповівши іншим запрошеним?

Потрібно скласти максимально повну картину, кажуть вони, коли ставлять одне й те саме запитання десяток разів у різному формулюванні, щоб перевірити, чи не зміниться її версія. Це серйозне звинувачення, нагадують вони, наче саме звинувачення є проблемою. Вона дізнається про все, чого не варто було робити. Не чекати тиждень, а тоді заявляти в поліцію. Не викидати одяг, який був на ній. Не приймати душ. Не пити алкоголю. Не втрапляти в таку ситуацію. Не заходити до кімнати, не підніматися сходами, не подавати йому знаків. Якби її просто не існувало, нічого такого не сталося б — чому вона про це не подумала?

Їй п’ятнадцять, йому сімнадцять, та однаково в усіх обговореннях його називають «хлопцем». Її — «молодою жінкою».

Слова — це важливо.

Міра кричить. Комусь телефонує. Свариться. Її просять заспокоїтися. Насправді тут усі просто виконують свою роботу. Петер сидить, поклавши долоню на пальці Майї, за невеликим столом у кімнаті для допитів поліцейського відділку в Геді і не знає: може, донька ненавидить його за те, що він теж не кричить. За те, що він не має освіти юриста і не знає, через що треба починати сварку. За те, що не вибігає геть звідси і не намагається когось убити — кого завгодно. За те, що він безсилий. Коли він забирає долоню з її руки, обоє відчувають холод.

В очах одного з батьків Майя бачить невимовний гнів, в очах іншого — вічну порожнечу. Вона їде з мамою до лікарні. Тато їде у протилежний бік, до Бйорнстада.

Настануть дні, коли Майю запитають, чи розуміла вона наслідки свого рішення прийти в поліцію і розказати правду. Вона кивне. Іноді їй здається, що лише вона це розуміла. Аж через десять років Майя подумає, що насправді найбільша проблема полягала в тому, що дорослих ці події шокували більше, ніж її саму. Вони виявилися ще невиннішими за неї, їй було п’ятнадцять, вона користувалася інтернетом і вже знала, що для дівчинки цей світ — жорстоке місце. Батьки не могли уявити, що таке взагалі станеться, а Майя просто не очікувала, що це станеться саме з нею. Тому, можливо, падіння було з меншої висоти.

«Як огидно це усвідомлювати», — подумає вона через десять років, а потім стане пригадувати найдивніші деталі. Наприклад, що один із поліцейських мав трохи завелику обручку, яка зісковзувала на пальці й стукала об стільницю. Що він так і не глянув їй в очі, а весь час дивився на її лоб або губи.

Вона пам’ятає, що тоді їй згадався урок фізики у старших класах, на якому йшлося про рідини і холод. Перетворюючись на лід, вода розширюється — про це треба знати, коли будуєш будинок у Бйорнстаді. Улітку в тріщини каменів просочується вода, а коли починається мінусова температура, волога перетворюється на лід, і камінь кришиться. Вона запам’ятає, що так само почувалася, виростаючи молодшою сестрою померлого старшого брата. Дитинство було однією нескінченною розпачливою спробою не розтікатися, не потрапляти в тріщини батьків.

Коли виростаєш так близько біля смерті, знаєш, що для різних людей вона різна, але для тата або мами смерть насамперед — це тиша. У кухні, в передпокої, в телефонній слухавці, на задньому сидінні авто, у п’ятницю ввечері, в понеділок зранку, загорнута в наволочку і зім’яті простирадла, на дні ящика з іграшками на горищі, на маленькій табуретці біля мийки, під вологими рушниками, які вже не валяються на підлозі біля ванної. Діти всюди залишають по собі тишу.

Майя чудово знає, що ця тиша може бути як вода. Якщо пустити її занадто глибоко, вона може перетворитися на лід і розірвати наші серця. Ще там, у поліцейському відділку в Геді, вона знала, що переживе це. Уже тоді вона знала, що її мама з татом — ні. Батьки не зцілюються.

Який