Ведмеже місто - Фредрік Бакман

— Ти мусиш розповісти, — в розпачі схлипує Ана, але Майя рішуче хитає головою.

— Зможеш зберегти таємницю?

Ана, шморгаючи, киває, і обіцяє:

— Клянуся життям.

— Цього не досить. Клянися техно!

Ана заходиться сміхом. Наскільки ж несамовито можна любити людину, яка вміє розсмішити тебе в такій ситуації.

— Клянуся всіма видами електронної музики. Крім, типу, лажового євротехно 90-х.

Майя усміхається, витирає їй сльози і, дивлячись в очі, шепоче:

— Зараз Кевін скривдив лише мене. Але якщо я розповім, то дозволю йому скривдити всіх, кого люблю. Я цього не витримаю.

Вони тримаються за руки. Сидять поруч на ліжку і рахують таблетки снодійного — цікаво, скільки треба, щоб піти з життя? Коли вони були дітьми, все здавалося інакшим. Здається, це було ще зовсім недавно, — зрештою, так і є.

Беньї бачить її здалеку — чорну цятку на надгробному камені. Вона пролежала там пару годин, він струшує з неї сніг і читає те, що на ній написано. Одне-єдине слово.

Коли Кевін, Бубу, Лют, Беньї та інші гравці були малими, Давід часто давав їм перед матчами шайби, написавши на них короткі повідомлення, над якими вони мали задуматися. «Давай сильніший захист», або «активніше пересувайся», або «май терпіння». Іноді він писав щось таке, щоб їх розсмішити. Він міг передати шайбу найзнервованішому гравцеві в автобусі й зі страшенно суворим виглядом чекати, поки той не прочитає напис: «Ширінка розстебнута. Хрін видно». Такий гумор він показував тільки своїм гравцям, і вони почувалися обраними. Сила жартів у тому, що вони можуть дати відчуття приналежності або виключення. Створити поняття «ми» і «вони».

Давід краще за всіх умів дати своїм гравцям відчуття, що він бачить кожного з них. Він запросив цілу команду додому на вечерю, познайомив їх зі своєю дівчиною, але коли клуб проводив матч «батьків проти синів» для всіх молодших команд, Давід єдиний із тренерів не прийшов. Він заїхав по Кевіна і Беньї, одного підібрав на його подвір’ї, а іншого — на цвинтарі, і поїхав з ними на озеро пограти там.

Давід бився за них — буквально. Коли Беньї мав дев’ять чи десять років, у нього вже склався стиль гри, від якого батьків суперників охоплювала лють. Під час одного гостьового матчу з дитячою командою в Геді Беньї навалився силовим прийомом на гравця, і той крикнув, що приведе до нього свого старого. Беньї не тримав це довго в голові, але після матчу в темному проході для гравців з’явився якийсь чоловік, схопив його за волосся на потилиці, жорстоко жбурнув до стіни й закричав: «Ну що, мале циганча? Тепер ти вже не такий крутий?». Беньї навіть не злякався, але тієї миті він з холодною впевненістю подумав, що його заб’ють до смерті. Біля них було багато дорослих, які все бачили і не втручалися; Беньї не знав, чи це тому, що вони боялися, та просто думали, що він таке заслужив. Беньї пам’ятає тільки кулак Давіда, який одним ударом звалив того татуся на підлогу.

— Якщо побачу, що дорослий чоловік на цій арені зачіпає малого хлопця, я його вб’ю, — сказав Давід, і не лише кривднику, а всім дорослим, які тихо завмерли.

Потім він нахилився до Беньї і прошепотів йому на вухо:

— Знаєш, як врятувати людину з Геда, яка тоне?

Беньї похитав головою. Давід усміхнувся.

— Добре.

У роздягальні тоді Давід написав на шайбі одне слово — «Пишаюся» — і запхав її до сумки Беньї. Хлопець досі її зберігає. Того самого вечора в автобусі дорогою додому усі з команди активно жартували. Регіт ставав усе голоснішим, а самі жарти — непристойнішими. Беньї пам’ятає лише один жарт, його сказав Бенґт:

— Чуваки, а знаєте, як посадити чотирьох гомиків на один стільчик? Перевернути його догори!

Усі реготали. Беньї пам’ятає, що він тоді крадькома глянув на Давіда — той теж сміявся. Однаково легко дати відчуття приналежності або виключення, створити поняття «ми» і «вони». Беньї ніколи не боявся, що його поб’ють або зненавидять, якщо дізнаються про нього правду, бо його з дитинства ненавиділи в кожній команді суперника. Він боявся лише, що одного дня товариші в команді і тренер стануть уникати певних жартів в його присутності. Відторгнення сміхом.

Беньї стоїть біля могили тата, зважуючи шайбу в руці. Давід написав на ній одне слово.

«Перемога».

Наступного дня Беньї не йде до школи, але приходить на тренування. Його форма просякнута потом найбільше. І все тому, що коли він уже не знає, чи залишилось щось важливе на світі, це — єдине, чого ніхто від нього не забере. Його перемоги. Давід двічі стукає його по шолому — слова тут не потрібні.

У роздягальні Лют сидить на місці Беньї, біля Кевіна. Беньї нічого не каже, лише стоїть перед Лютом, поки той не згрібає свої речі й безрадісно волочиться на лавку навпроти. Обличчя Кевіна навіть не сіпається, але по очах видно, щб він відчуває. Вони з Беньї ніколи не вміли брехати один одному.

Давід іще не бачив, щоб обидва його найкращі гравці так добре грали на тренуванні.

Настала субота. Сьогодні фінал юніорів. У всьому містечку прокидаються дорослі чоловіки й жінки, надягають свої зелені светри й шарфи. На стоянці біля льодової арени стоїть автобус, прикрашений гордими транспарантами, готовий везти команду до столиці, з одним зарезервованим сидінням для кубка, який приїде з ними.

Зранку на вулиці в центрі містечка бавляться три дівчинки, школярки початкових класів. Бігають одна за одною, фехтують паличками, кидаються останніми сніжками цієї довгої зими. Майя спостерігає за ними з вікна своєї спальні. Кілька років тому вони з Аною підпрацьовували нянями для цих дівчаток, Ана навіть зараз часто вибігає побавитися з ними в сніжки, коли знуджується від Майїної гри на гітарі, — вона вміє так їх розсмішити, що ті аж катаються по землі. Майя міцно обхоплює себе руками. Вона не спала всю ніч, і жодної миті не сумнівалася, що ніколи нікому не розкаже про те, що сталося. Та їй варто було побачити трьох маленьких дівчаток, які бавляться на вулиці перед її вікном, щоб змінити своє рішення.

Виснажена Ана спить в її ліжку — заплющені очі, така мала і вразлива під грубою ковдрою. Яку ж страшну історію почує цього дня це місто: Майя нарешті вирішила розповісти правду про Кевіна, але не для того, щоб захистити себе, а щоб захистити інших. Стоячи перед вікном цього ранку, вона вже знала, що зробить з