Ведмеже місто - Фредрік Бакман
— Ну добре… але якщо твій клієнт погодився на умови, тоді…
— …тоді моя робота зроблена? Та пішли вони! Хіба моя робота не полягає в тому, щоб вимагати найкращого для клієнта!
Колега аж підстрибує від злості, і її підбори залишають ум’ятини на підлозі Міриного кабінету. Вона потирає лоба.
— Але ж… напевно, не в тому випадку, коли клієнт ХОЧЕ, щоб ти…
— Мої клієнти самі, бляха, не знають, чого хочуть!
Міра переглядає документи, бачить назву агенції, яка представляє іншу сторону. І заходиться сміхом. Її колега колись хотіла там працювати, і їй відмовили.
— Ну добре, але твоє бажання виграти саме цю справу… воно, бува, не пов’язане з тим, що ти ненавидиш саме цю агенцію? — бурмоче Міра.
Колега з виряченими очима перехиляється через стіл і хапає Міру:
— Ні, Міро, я хочу не виграти. Я хочу їх розгромити! Я їм влаштую життєву кризу, я хочу, щоб вони вийшли з кімнати переговорів і зрозуміли, що хочуть переїхати жити до моря, відремонтувати стару школу і відкрити нічліжку! Я хочу влаштувати таке пекло тим паскудам, щоб їм захотілося медитувати і ЗНАЙТИ СЕБЕ! Вони стануть вегетаріанцями і будуть одягати шкарпетки з сандалями, коли я розправлюся з ними!
Зітхнувши, Міра регоче.
— Окей, окей… передай мені всі документи, я подивлюся…
— Шкарпетки з САНДАЛЯМИ, Міро! Я хочу, щоб вони вирощували помідори, я хочу знищити їхню впевненість, щоб вони покинули роботу адвокатів і спробували стати ЩАСЛИВИМИ — замість роботи з таким лайном. Окей?
Міра обіцяє. Вони зачиняють двері. Вони переможуть — так стається завжди.
Петер зачиняє за собою двері. Сідає за стіл. Дивиться на наказ про звільнення, який має підписати Суне. За всі ці роки, проведені в спорті, Петер зрозумів про людську природу таку річ: багато людей вважають себе хорошими командними гравцями, але мало розуміють, що це насправді означає. Часто кажуть, що людина — стадна тварина, і це уявлення так глибоко вкоренилося, що практично ніхто не готовий визнати, що насправді багато людей узагалі не вміють існувати в групі. Що ми не можемо співпрацювати, що ми егоїстичні, а може, й гірше: такими, якими є, не подобаємося іншим. Тому ми далі повторюємо: «Я хороший командний гравець». Аж поки самі не віримо в ці слова, а проте буваємо неготові заплатити за це ціну.
Петер завжди жив у команді, він знає, яких це вимагає жертв. «Команда важливіша, ніж ти» — це звучить як кліше лише для тих, хто не розуміється на спорті, а для всіх інших це болісна правда, тому що непросто жити за цим принципом. Понизити себе на роль, яку не хочеш, мовчки виконувати чорну роботу, грати в захисті замість того, щоб забивати голи і бути зіркою. Коли приймаєш гірші сторони своїх товаришів, тому що любиш команду, тоді й можеш вважати себе командним гравцем. Це Суне його навчив.
Петер втуплюється в наказ, туди, де має стояти підпис Суне, і так заглиблюється в думки, що аж підскакує, коли дзвонить телефон. Побачивши канадський номер, відчуває полегшення. Петер усміхається і піднімає слухавку.
— Браян-М’ясник? Як поживаєш, старий розбишако?
— Піт! — кричить на іншому боці його давній приятель.
Вони разом грали у фарм-лізі, Браян так і не дістався НХЛ як гравець, зате змінив професію і зайнявся скаутингом. Тепер він один із директорів, який відібрав найбільші молоді таланти для однієї з найкращих команд ліги. Щоліта, коли Браян залишає свій звіт перед драфтом, на якому клуби вибирають собі гравців, він здійснює або ж руйнує мрії гравців з цілого світу. Тому він телефонує не тільки заради розмови з Петером.
— Як твоя сім’я?
— Добре, добре, Браяне! А твоя як?
— Та вже як є. Ми розлучилися минулого місяця.
— От чорт. Шкода.
— Не без того, Піте. Зате тепер маю більше часу для гольфу!
Петер силувано сміється; Браян був його найкращим другом упродовж тих кількох років у Канаді. Його дружина заприятелювала з Мірою, їхні діти разом бавилися. Вони досі телефонують один одному, але в якийсь момент стали все менше говорити про життя. Залишилася одна тема — хокей. Петер хоче поцікавитися, чи Браян в порядку, але не встигає.
— А як там твій хлопець? — швидко запитує Браян.
Петер, вдихнувши, киває.
— Кевін? Чудово, чудово, вони виграли півфінал. Він зіграв блискуче.
— Тобто я не пошкодую, якщо скажу своїм винести його на драфт?
Серце Петера починає битися швидше.
— Серйозно? Ви збираєтеся задрафтувати його?
— Якщо ти обіцяєш, що я не помилюся. Я довіряю тобі, Піте!
Петер ще ніколи не був таким серйозним, як зараз:
— Я обіцяю, ти отримаєш фантастичного гравця.
— І він… хлопець без проблем?
Петер киває — він знає, про що йдеться. Задрафтувати гравця — це величезна фінансова інвестиція для клубу НХЛ. Вони перевіряють кожну дрібницю, тепер уже недостатньо просто добре грати, нікому не потрібні неприємні сюрпризи з особистого життя новачка. Петер знає, що так би не мало бути, але такі вже правила гри; от кілька років тому він чув про одного надзвичайного таланта, який вилетів з драфту, бо скаути дізналися, що його батько мав проблеми з наркотиками і був кримінальником. Це їх відлякало, вони не знали, як поведе себе підліток, якщо за одну ніч стане мільйонером у хокеї. Тому Петер каже правду і знає, що саме це хоче почути Браян.
— Кевін правильний хлопець. Має найкращі оцінки в школі. У нього міцна сім’я, гарне виховання. Безумовно ніяких «off the ice problems».[7]
Браян задоволено хмикає:
— Добре. Добре. У нього такий номер, як був у тебе? Дев’ятка?
— Так.
— Я думав, вони повісять цього светра під стелею.
Петер посміхається.
— Повісять. Але з Кевіновим ім’ям.
Браян голосно сміється. Вони кладуть слухавки, пообіцявши, що скоро почуються, що Петер приїде з сім’єю до Канади і діти знову зустрінуться. Їм обом відомо, що це неправда. Тепер у них залишився тільки хокей.
Після тренування Амат збирає конуси й шайби — не тому, що його хтось попросив, а за звичкою, а ще тому, що так він має можливість не бачитися з іншими. Він сподівається, що роздягальня вже порожня, але, зайшовши, бачить Бубу і Кевіна. Два сімнадцятирічні гравці підбирають з підлоги обривки стрічки і кидають їх до сміттєвого кошика.
Амат зупиняється в дверях, здивований з того, наскільки просто розгортаються