Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Суне прокидається рано в невеликому будинку, де він завжди мешкав самотою. Він рідко приймає гостей, але ті, хто приходять, часто дивуються охайності, яка панує в нього вдома. Будинок не завалений всячиною, газетами, бляшанками від пива і коробками з-під піци, як то можна подумати про дім старого чоловіка, який усе життя прожив холостяком. У нього приємно, впорядковано і прибрано. Навіть нема хокейних постерів на стінах чи кубків на полицях. Суне ніколи не прив’язувався до речей, на вікнах тримає вазони, а влітку вирощує квіти в маленькому садку за будинком. Решту часу в нього є тільки хокей.

Він допиває розчинну каву й відразу миє горнятко. Якось у нього запитали, яким талантом має володіти успішний тренер у хокеї. Суне відповів: «Навчитися пити гидотну каву». Ранні підйоми й засиджування допізна на аренах з перепаленими кавниками й дешевими автоматами, автобусні поїздки і зупинки в далеких придорожних забігайлівках, шкільні їдальні в таборах і на змаганнях — хіба можна таке витримати, якщо вдома маєш дорогу кавоварку? Ти хочеш стати хокейним тренером? Не звикай до того, що є в інших. До вільного часу, сім’ї, доброї кави. Цей спорт приймає тільки найсуворіших чоловіків. Таких, які будуть пити каву навіть холодною, якщо доведеться.

Суне іде містом. Вітається практично з усіма чоловіками, яким за тридцять, — він свого часу тренував мало не кожного з них. Підлітки — це вже інша справа, з кожним роком знайомих усе менше. Він уже не знаходить спільної мови з хлопцями і тому почувається застарілим, як факсовий апарат. Суне не уявляє, як можна вірити в те, що «діти — наше майбутнє», коли все більше дітей не хочуть грати в хокей. Хіба може дитина не хотіти грати в хокей?

Він рушає дорогою через ліс і на в'їзді до собачого притулку помічає Беньяміна. Той занадто пізно гасить цигарку, але Суне вдає, що нічого не бачив. Коли він сам був гравцем, його товариші з команди курили в перервах між періодами, а хтось і взагалі пив пиво. Часи змінилися, але сама гра навряд чи так сильно змінилася, як вважають деякі тренери.

Суне зупиняється біля огорожі, дивиться, як вовтузяться собаки. Довговолосий хлопець здивовано стоїть поряд, але ні про що не запитує. Суне плескає його по плечі.

— Чудовий матч був у суботу, Беньяміне. Чудовий матч.

Беньї мовчки киває, не підводячи погляду. Суне не знає, чи він соромиться, чи просто скромний, тому додає, показуючи за огорожу:

— Знаєш, коли Давід починав працювати тренером, я завжди казав йому, що найкращі гравці нагадують найкращих мисливських собак. Вони природжені егоїсти і завжди будуть полювати лише заради себе. Тому їх треба годувати, тренувати і любити, поки вони не почнуть полювати й заради тебе також. Заради товаришів у команді. Лише тоді вони стануть по-справжньому добрими гравцями. По-справжньому великими.

Беньї забирає чуба з очей.

— То ви хочете завести собаку?

— Уже купу років про це думаю. Але завжди вважав, що в мене не вистачить часу на цуценя.

Беньї запихає руки в кишені куртки, струшує сніг із черевиків.

— А зараз?

Суне заходиться сміхом.

— Маю таке відчуття, що, можливо, досить скоро у мене з’явиться більше вільного часу.

Беньї киває і вперше за всю розмову дивиться Суне в очі.

— Ми любимо Давіда, але це не означає, що ми не грали заради вас.

— Я знаю, — відповідає старий тренер і знову поплескує хлопця по плечу.

Суне не розповідає, про що думає, бо не впевнений, що Беньї варто про це знати. Але весь той час, коли вони з Давідом сперечалися, чи може сімнадцятирічний хлопець бути готовим грати в основній команді, вони таки доходили згоди. Розходилися тільки в тому, хто саме з сімнадцятирічних. Кевін має талант, але Беньямін має все інше. Суне завжди більше цікавила довжина мотузки, а не розмір повітряної кульки.

З будинку виходить Адрі, куйовдить меншому брату волосся і тисне руку Суне.

— Суне, — каже той.

— Я знаю, хто ви, — відповідає Адрі й одразу запитує: — Що думаєте про наступний сезон? Маємо шанс пройти далі? Ви, напевно, шукаєте ще кількох гравців до команди? Викинете геть тих слимаків у другій і третій ланці?

Суне за кілька секунд розуміє, що вона говорить про основну команду, а не про юніорів. Він трохи остовпів, бо звик, що родичі юніорів балакають лише про їхню команду.

— Шанс є завжди. Але шайба не завжди ковзає… — каже Суне.

— Часом вона відскакує! — хмикає Адрі.

Суне розгублений, але Беньї дружньо пояснює:

— Адрі теж грала. У Геді. Причому люто, як чортяка, — діставала штрафних хвилин більше, ніж я.

Суне схвально сміється. Адрі показує на огорожу.

— То чим можемо допомогти?

— Я би хотів купити собаку, — каже Суне.

Адрі простягає руку і злегка стискає його плече, її обличчя суворе, але з дружньою усмішкою.

— На жаль, купити ви не зможете. Але я можу подарувати собаку. Тому що ви створили клуб, який врятував життя моєму меншому братові.

Беньї сопе і не відводить погляду від собак. У Суне ледь тремтять губи. Опанувавши себе, він спромагається запитати:

— То… яке цуценя ви порадите старому дядькові на пенсії?

— Ось це, — каже Беньї і без вагань показує на одного з собачат.

— І чому?

Тепер хлопець плескає старого чоловіка по плечі.

— Тому що з ним просто не буде.

Давід сидить сам на трибуні. Цього разу дивиться вгору, на дах, а не на лід.

У нього мігрень, і він ще ніколи не відчував такої напруги — навіть не пригадує, коли востаннє спав цілу ніч. Його дівчина вже навіть не намагається розмовляти з ним удома, бо однаково відповіді на запитання не почує. Давід живе у власній голові, там він цілодобово на льоду. Незважаючи на це, а може, саме через це він не може відірвати погляду від старого пошарпаного транспаранту, що висить угорі: «Культура, рівноправність, солідарність».

Сьогодні в нього буде інтерв’ю для місцевої газети, це влаштували спонсори. Давід був проти, але директор клубу тільки хмикнув: «Хочеш, щоб про нас писали менше? То скажи своїй команді, щоб гірше грали!». У Давіда є список з усіма запитаннями. «Чим можна пояснити настільки добру гру Кевіна Ердаля?» — запитають вони, і Давід відповість те, що й завжди: «Це талант і тренування. Тисячі малих прийомів, які він повторює тисячі разів». Насправді ж це не