Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Беньї робить спробу всміхнутися, коли вчителька допомагає йому встати.

— Щоб мати належний вигляд, коли прийде директор?

Вона зітхає.

— Я нічого не розповім. Можеш сам руйнувати своє життя. Я не збираюся допомагати тобі.

Він дивиться їй в очі і вдячно киває. Раптом його голос починає звучати по-дорослому, а погляд стає як у чоловіка, а не хлопчиська.

— Вибачте, що називав вас «солоденька». Це було негарно. Я так більше не буду. Інші хлопці з команди теж.

Беньї чухає потилицю, і Жанетт майже шкодує, що чесно відповіла Адрі, коли вони зустрілися в барі у Геді й та запитала, як у Беньї справи у школі. Але вона знає, що він каже правду, коли обіцяє, що більше ніхто з команди не називатиме її так, і їй стає цікаво, як йому вдається мати такий авторитет серед інших. Одне слово Беньї — і кожен хокеїст у школі почне або перестане щось робити. На цих думках їй мало не хочеться знову грати в хокей. Вони з Адрі були подругами з дитинства, разом грали в Геді. Часом їй здається, що вони надто рано закінчили. Цікаво, як могло б усе скластися, якби Бйорнстад мав жіночу команду.

— Іди в душ, — каже вчителька, поплескавши Беньї по руці.

— Добре, фрьокен, — усміхається він, знову з поглядом хлопчиська.

— Мені не надто подобається, коли мене називають «фрьокен», — насуплюється вона.

— Тоді як до вас звертатися?

— Жанетт. Жанетт цілком підходить.

Зі своєї спортивної сумки в автомобілі вчителька приносить рушник для Беньї, він іде разом із нею до спортзалу, і поки вона вимикає сигналізацію і відмикає двері, він каже, спинившись у дверях:

— Жанетт, ви добра вчителька. Просто невчасно потрапили до нашого класу — саме цього року, коли ми на піку.

І тут вона розуміє, чому його слухається команда. З цієї самої причини в нього закохуються дівчата. Коли він говорить щось, дивлячись прямо в очі, ти віриш йому, попри все паскудство, яке він щойно витворяв.

Кевінів тато зав’язує краватку, поправляє запонки на манжетах, бере портфель. Спершу збирається, як завжди, з порогу гукнути «Бувай!» синові, який десь на подвір’ї, але, передумавши, рушає на терасу. Відкладає портфель, бере до рук ключку. Вони стоять поруч і по черзі забивають шайбу. Востаннє таке було, мабуть, десять років тому.

— Б’ємось об заклад, що не влучиш у штангу? — каже тато.

Кевін піднімає брови, ніби це жарт. Побачивши, що тато не жартує, він пересуває шайбу на пару сантиметрів назад, м’яко згинає зап’ястя і шайба гучно вдаряє об метал. Тато задоволено стукає низом ключки.

— Щастить?

— Добрий гравець заслуговує, щоб йому щастило, — відповідає Кевін.

Цього він навчився ще дитиною. Батько ніколи не піддавався йому, навіть коли вони грали в настільний теніс у гаражі.

— Ти подивився статистику матчу? — з надією запитує син.

Тато киває і дивиться на годинник. Іде забрати портфель.

— Сподіваюся, ти не думаєш, що фінал дає тобі право не віддаватися на сто відсотків у школі цього тижня.

Кевін хитає головою. Тато майже готовий торкнутися його щоки. Майже готовий запитати про червоні сліди на шиї. Але лише прокашлюється і каже:

— Кевіне, люди в цьому місті тепер спробують вчепитися за тебе ще міцніше, тому пам’ятай, що вірус заражає людину. Ти повинен мати імунітет. Фінал — це не лише хокей. Це те, який з тебе буде чоловік. Той, хто бере те, на що заслуговує, чи той, хто стоїть у кутку і чекає, поки хтось йому подасть бажане.

Тато йде, не чекаючи відповіді, а син так і стоїть із подряпинами на руці й істеричним бухканням пульсу на шиї.

Мама чекає на кухні. Кевін здивовано глипає на неї. На столі щойно приготований сніданок. Пахне хлібом.

— Я… ех, така дурниця, напевно… але я вирішила зранку не піти на роботу, — каже вона.

— І чому? — дивується Кевін.

— Я думала, що ми могли б… посидіти. Ми вдвох. Ну… поговорити.

Кевін уникає маминого погляду. Вона так благально дивиться на нього, що він цього не витримує.

— Мам, мені треба до школи.

Вона киває, прикусивши губу.

— Так-так. Звичайно… це по-дурному. Я зробила дурницю.

Їй хочеться піти за ним і поставити мільйон запитань. Уночі вона знайшла в сушарці простирадло, а він у цьому домі навіть шкарпетки собі не прав. Там також лежала футболка з плямами крові, які не до кінця відіпралися. Коли він зранку забивав у саду свої шайби, вона зайшла до його кімнати. На підлозі лежав ґудзик від блузки.

Вона хоче піти за ним, але не знає, як розмовляти з майже дорослим чоловіком крізь зачинені двері ванної. Зібравши портфель, сідає в автомобіль і аж через пів години їзди зупиняється в лісі. Там вона сидить аж до обіду, щоб на роботі ніхто не запитав, чому вона приїхала так рано. Вона ж попередила всіх, що сьогодні зранку побуде зі своїм сином.

Міра стоїть, поклавши руку на двері до кімнати Майї, але більше не стукає. Донька вже казала, що застудилася, а Міра не хоче перетворюватися на таку маму, як то буває. На балакучу, некльову, розтривожену, «маму-квочку». Вона не хоче знову стукати, щоби просто запитати, чи, може, ще щось сталося? Так не робиться: п’ятнадцятирічна дівчинка відразу замовкне, почувши слова «хочеш поговорити?». Не можна просто відчинити двері й запитати, чому раптом Майя почала сама прати свій одяг. За кого Міра себе має? Вона що, служба безпеки?

Міра не триндить, не тривожиться і не квокче, вона кльова мама. Просто сідає собі в автомобіль і рушає. Проїхавши сорок п’ять хвилин, зупиняється в лісі. Сидить сама серед темряви і чекає, коли відпустить тягар, що тисне на груди.

Лют відчиняє двері, вигляд у нього такий, ніби перед ним — торт.

— Кевін! Опа! То як… чи…?

Кевін нетерпляче киває йому:

— Готовий?

— До чого? В школу? Зараз? З тобою? То… ми разом ідемо? Разом із тобою?

— Ти готовий чи ні?

— А де Беньї?

— Плювати на Беньї, — шипить Кевін.

Лют просто шокований, роззявив рота і навіть не знає, що сказати. Кевін нетерпляче закочує очі.

— Ти на причастя чекаєш, чи що? Бляха, стули рота і ходімо вже.

Лют похапцем одягається, стараючись не переплутати, яку ногу в який черевик запхати, а верхній одяг натягнути на більш-менш правильні частини тіла. Кевін ні слова не каже всю дорогу, аж поки його дебелий товариш по команді не дістає, засяявши, сотню.

— То я, здається, винен тобі, чи