Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Він ніколи не зможе пояснити цього журналістові, але, по суті, натренувати такого гравця не під силу жодному тренеру. Бо перевага Кевіна — це його абсолютний інстинкт переможця. Це не означає, що він ненавидить програвати, ні, просто в його світі не існує самого поняття програшу. Він нещадний. Цього не можна навчити.

Спорт фантастичний, але також жорстокий. Господи, скільки годин віддають йому ці хлопці? Скільки віддав Давід? Усе життя до двадцяти-двадцяти п’яти років ти тільки тренуєшся, тренуєшся і тренуєшся, — а що залишається, коли бачиш, що гравець із тебе недостатньо добрий? Нічого. Ні освіти, ані захисту. Гравець такого рівня, як Кевін, може стати професіоналом. Можливо, заробить мільйони. А що будуть робити гравці, які МАЙЖЕ такі вмілі? Перейдуть працювати на фабрику, яка саме за деревами біля льодової арени.

Давід дивиться на транспарант. Поки його команда виборює перемоги, він має роботу, але що буде, коли вони програють? Скільки кроків йому самому залишилося до фабрики? Бо що в нього є, крім хокею? Нічого.

Коли йому було двадцять два, він сидів на цьому самому місці й думав про те саме. Тоді поруч сидів Суне. Давід запитав його про слова на транспаранті, про те, що вони означають для Суне, і той відповів: «Солідарність означає, що ми працюємо задля спільної цілі, і кожен з нас готовий виконувати певну роль задля цього. Рівноправність означає, що ми довіряємо один одному. Що любимо один одного». Давід задумався над цим, а тоді запитав: «А культура?». Обличчя в Суне посерйознішало, він виважено добирав слова. Врешті сказав: «Для мене культура — це рівною мірою те, що ми заохочуємо, і те, що дозволяємо».

Давід запитав, що він має на увазі, і Суне продовжив: «Багато людей робить не лише те, що ми наказуємо зробити, а також те, на що отримують наш мовчазний дозвіл».

Давід заплющує очі. Прокашлюється. Встає і спускається на лід. Він більше не дивиться вгору. Слова на транспаранті цього тижня не мають значення. Важливий лише результат.

Петер минає кабінет директора клубу. Там уже купа народу, хоч іще не пізній вечір. Спонсори, члени правління захоплені й галасливі, як то буває з дорослими чоловіками після гри. Хтось із них, один чоловік за шістдесят, який заробив статки на трьох різних будівельних компаніях, дико рухає тазом, показуючи, що, на його думку, Бйорнстад зробив із командою суперника у півфіналі, і рявкає:

— Цілий третій період — це ж був ОРГАЗМ! Вони собі думали, що можуть НАС натягнути! Вони ще ТИЖНЯМИ будуть рачки лазити!

Хтось із чоловіків сміється, хтось — ні. А ті, хто подумали щось, однаково нічого не кажуть уголос. Це ж просто жарт, а члени правління для них як команда, треба приймати їх з усім поганим і добрим.

Пізніше того дня Петер поїде до супермаркета, власником якого є Фрак, сяде в кабінеті свого друга з часів дитинства і буде верзти дурню про старі матчі, реготати з тих самих жартів, з яких вони рік за роком сміялися, відколи зустрілися в школі ковзанярства, коли їм було по п’ять. Фрак запропонує віскі, Петер відмовиться, а перед тим як іти, запитає:

— У тебе є якась робота на складі?

Фрак задумливо почухає бороду і запитає:

— Для кого?

— Для Роббана.

— У мене сотня людей чекають на роботу на складі, — ти про якого, в біса, Роббана?

Петер встане, через увесь Фраковий кабінет підійде до старої фотографії, яка висить на стіні і на якій зображена хокейна команда з малого міста, загубленого в лісах, команда, яка стала майже найкращою в країні. Спершу Петер покаже пальцем на себе. Потім на Фрака. А тоді на Роббана Гольтса, який стоїть саме між ними.

— Фраку, хіба ти не казав, що ми своїх не кидаємо? «Ведмеді з Бйорнстада».

Фрак дивиться на фото і засоромлено опускає голову.

— Я перевірю у відділі роботи з персоналом.

Двоє сорокарічних чоловіків тиснуть один одному руку перед фотокарткою, на якій їм по двадцять. На добре чи на зле — та це просто гра. Але не тільки. Не завжди.

У роздягальні збираються юніори, але шуму не чути. Вони мовчки надягають захист. Беньї не приходить. Усі це завважують, але ніхто нічого не каже.

Лют упівсили пробує зламати тишу і розказує, як на вечірці у Кевіна одна дівчина йому відсмоктала, але коли він не хоче розказати, що то була за дівчина, всі розуміють, що він брехло.

Усі знають, що Лют не вміє берегти таємниці. Він наче хоче ще щось сказати, але злякано дивиться в бік Кевіна і мовчить. Гравці виходять на лід, Лют замотує ізострічкою свій захист на ногах, розсерджено обриває кінці й кидає їх на підлогу. Бубу чекає, коли всі вийдуть з роздягальні, а тоді піднімає обривки і викидає їх у відро для сміття. Вони з Аматом ніколи про це не говорять.

Аж на середині тренування, під час перерви у грі, в Кевіна з’являється нагода під’їхати ближче до Амата і поговорити без чужих вух. Амат спирається на ключку і не відводить погляду від своїх ковзанів.

— Те, що ти бачив, — може, ти подумав… — починає Кевін.

Він не погрожує. Не тисне й не наказує. Майже шепоче:

— Ти ж знаєш цих дівчат.

Амат хотів би знати, що на це відповісти. Мати відвагу. Але його губи міцно стулені. Кевін м’яко плескає його по спині.

— Ми ж, бляха, добре зіграємося, ти і я. В основній команді.

Кевін їде до лавки, коли Бенґт дме у свисток. Амат теж рушає, не відриваючи очей від ковзанів, не сміючи глянути на лід. Він боїться побачити там своє відображення.

27

Міра не могла позбутися відчуття важкості в грудях. Звісно, вона переконувала себе, що з Майєю все в порядку, що це просто підлітковий вік, що це такий період. Переконувала себе, що треба бути кльовою мамою. Але не вдалося.

Тому, коли до неї вривається колега, Міра відчуває не роздратування, а вдячність. У неї ціле море своєї роботи, але їй легшає, поки вона слухає крики людини, якій «потрібна допомога, щоб роздавити цих паскуд!».

— Я думала, що цей клієнт погодився на мирову угоду, — нагадує Міра, перечитуючи документи, які колега кидає на стіл.

— У цьому й проблема! Вони хочуть, щоб я здалася! Ніби якась сцикуха! І знаєш, що каже Борсук?

— «Роби, як каже клі…», — припускає Міра.

— РОБИ, ЯК КАЖЕ КЛІЄНТ! ОСЬ ТАК І ГОВОРИТЬ! І