Ведмеже місто - Фредрік Бакман

— Опа! Не побачили тебе! — вишкірюється один.

— Агов, жирний, тебе, напевно, вперше в житті не помітили? ЩО ти з’їв? Іншого грубаса? — гогоче другий і щипає Захаріаса за живіт.

Таке із Захаріасом буває часто, вже багато років, тому для всіх та й для нього самого немислимо, що тепер він блискавично кидається на одного з хлопців і щосили б’є його головою в груди.

Випускник задкує, ніби йому завдав удару мішок із піском, якусь мить він старається зрозуміти, що сталося. А тоді кулаком б’є Захаріаса просто в обличчя. Амат із криком кидається між ними — два випускники, вочевидь, не ходять на хокейні матчі, бо вони, не вагаючись, валять Амата на землю.

— А це ще хто? Малий терорист? Ти з Улоговини, чи як?

Амат мовчить. Випускник веде далі:

— В Улоговині живуть лише терористи й верблюди. То ти там живеш?

Амат не відповідає. Він трохи пожив тут і навчився, що після відповідей буває лише гірше. Випускник піднімає його за светр і шипить:

— Я запитав: Ти. Звідки. Припхався?

Ніхто не встигає оговтатися. Звук від удару потилицею об шафу такий оглушливий, що Амат спочатку подумав, що це його так жбурнули. Бубу піднімає одного з випускників у повітря; той хоч і старший від нього на рік, але Бубу важчий на кілограмів із десять. Голос Бубу аж горить, коли пояснює:

— Із Бйорнстада. Його звуть Амат, і він із Бйорнстада.

Погляд у випускника бігає, аж поки Бубу не опускає його, але тільки для того, щоб одразу знову жахнути потилицею об шафку. Нахилившись обличчям впритул, він повторює:

— То звідки він?

— Із Бйорнстада! З Бйорнстада!!! Бляха… ми просто жартували!

Бубу відпускає його, вони з другом тікають. Бубу допомагає Аматові встати, простягає руку й Захаріасу, але той відштовхує її. Бубу нічого не каже.

— Дякую, — каже Амат.

— Тепер ти один із нас. А нас не чіпають, — усміхається Бубу.

Амат дивиться на Захаріаса, в того з носа тече кров.

— Я… тобто… ми…

— Мені треба на урок. Побачимося на обіді, вся команда сидить за одним столом. Пошукаєш нас! — перебиває його Бубу і зникає.

Амат киває. Обернувшись, бачить, що Захаріас уже витягнув з шафки куртку й сумку і йде до виходу.

— Блін, Заху! Чекай! Припини, він ДОПОМІГ тобі!

Захаріас зупиняється, але не обертається. Не хоче, щоб Амат побачив його сльози.

— Ні. Він допоміг ТОБІ. Тож бігом, зірко. Твоя нова команда чекає.

Двері зачиняються. Амата хвилею накривають докори сумління, почуття провини й несправедливості. Якби він не боявся, що зашкодить собі та пропустить фінал, то вгатив би кулаком по дверцятах шафки. Амат піднімає з підлоги телефон. І знову дзвонить.

Беньї прямує до класу і саме минає туалети, коли звідти виходить Кевін, і для нього це ніби удар під дих. Він знає, що в школі Кевін не заходить до туалету. Кевін швидко проходить повз, а от Беньї остовпів. Його не так легко здивувати, але зараз він стоїть, роззявивши рота й примруживши очі. Кевін уникає погляду Беньї, ніби його не існує.

Відколи ці двоє друзів себе пам’ятали, усі, хто бачили їх під час гри, казали, що вони грають на одній хвилі, на якійсь таємній частоті, яка лише їм доступна, і навіть не шукаючи один одного поглядом, кожен знав, де перебуває інший. Жоден із них не міг пояснити цього словами, але що б то не було, зараз між ними був лише білий шум. Кевін рушає коридором за спиною Люта, інші гравці автоматично оточують його з усіх боків. Беньї ніколи не знав, ким би він був без своєї команди, і, здається, зараз він про це дізнається.

Кевін, Лют, Бубу та інші заходять до класу, а Беньї так і стоїть у коридорі, намагаючись перестати доводити світові, що в його житті ще залишилося щось, що можна зруйнувати. Він справді намагається.

Жанетт перераховує учнів і бачить крізь вікно, як на подвір’ї Беньї закурює сигарету, сідає на велосипед і їде геть. Учителька довго вагається. А тоді все-таки відмічає його ім’я у списку присутніх.

Ана підкручує яскравість на екрані телефона, відкриває всі додатки і запускає фільм, а тоді вже ховає телефон у шафці. Вона поводиться, ніби алкоголік, який викидає з будинку пляшки, тому що знає, що до обіду не витримає і подзвонить Майї. Щоб це було неможливо, вона підлаштовує так, щоб батарея в телефоні розрядилася.

Неважливо, хто з ким сьогодні сидить. Обідають усі самотньо.

26

Петер сидить на лавці у порожній роздягальні юніорів. Один із аркушів із драматичним мотиваційним кличем лежить на підлозі, пом’ятий і зі слідами взуття. Петер перечитує його знову і знову. Він пам’ятає, коли Суне почепив цей аркуш. Петер тоді щойно навчився читати.

Він малим уже провалювався у темряву, коли його знайшов хокей. Суне витягнув його на поверхню, а клуб тримав на плаву. Мама померла, коли він був у початковій школі, тато весь час балансував на межі веселого п’янички і злісного алкоголіка, а малий хлопець якщо вже знайде щось, за що можна вхопитися, то буде триматися, поки не заніміють пальці. Суне завжди був поруч, у перемогах і поразках, у Бйорнстаді і на іншому боці світу. Коли почалися травми, коли закінчилася кар’єра, коли за один рік Петер поховав і свого тата, і сина. Саме Суне подзвонив йому і сказав, що є клуб, якому потрібна допомога. А Петер потребував відчуття, що він іще хоч щось може зберегти живим.

Петер знає цю тишу, яка настає, коли хокей із тобою прощається. Як швидко починаєш сумувати за льодом, роздягальнею, хлопцями, автобусними поїздками, перекусами на автозаправках. Він знає, як сам сімнадцятирічним юнаком дивився на трагічних колишніх хокеїстів, яким минуло за сорок, — вони збиралися навколо арени і торочили про часи своєї слави, поки зацікавлених слухачів навколо з кожним сезоном ставало менше й менше. Робота спортивного директора дала Петеру шанс жити далі разом із командою, створити щось більше, щось, що могло тривати навіть після нього. Але це також відповідальність: ухвалювати непрості рішення. Жити з болем.

Петер піднімає аркуш з підлоги. Востаннє читає написане. «Кому багато дається, від того багато очікують».

Сьогодні він повинен переконати чоловіка, який витягнув його з прірви, щоб той звільнився за власним бажанням. Спонсори і правління не хочуть ані звільняти Суне, ані виплачувати йому компенсацію