Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Коли їм уривається терпець, можна здогадатися, що станеться далі, Беньї вже визначив, хто будуть ці двоє: один штовхає його, другий б’є кулаком у плече, Беньї приймає рух першого і так заціджує у вухо другому, що той із криками падає на підлогу. Тоді Беньї повертається до першого і двічі б’є його по ребрах, не дуже сильно, щоб не поламати, але достатньо, аби той зігнувся, а тоді Беньї ліктем товче його в шию, і він звалюється на свого товариша. Коли на Беньї налітає третє тіло, він м’яко відхиляється від стіни і штовхає нападника в спину — так, що той стрімголов залітає до темної роздягальні. Четвертий робить помилку й обома руками чіпляється за одяг Беньї, той завдає удару головою у вилицю — і він падає навспак, але ніхто його не підхоплює.

Зрозуміло, що в освітленій кімнаті Беньї не мав би шансів побити цілу команду, але в темному вузькому коридорі, де на нього могли накинутися хіба один-двоє водночас, усі з команди суперника мусили запитати себе: хто тепер піде?

Відповідь — ніхто. Цього вистачає, того секундного вагання цілої групи. Беньї зневажливо посміхається і спокійно йде собі, перш ніж хтось спромагається бодай щось сказати. Коли він відчиняє двері до роздягальні своєї команди, від двох десятків несамовитих голосів аж іде луна: «МИ ВЕДМЕДІ!», а в коридор на мить падає смужка світла, але цього вистачає, щоб усі в команді суперника побачили, наскільки їхні товариші вибиті з рівноваги.

Вони нічого не розкажуть своїм тренерам — бо що можна сказати? Що один хлопець побив чотирьох найсильніших гравців, а решта команди просто стояла і дивилася? «Бляха, це що таке було?» — бурмоче хтось. «Псих», — констатує інший. Вони вмикають світло у своїй роздягальні й намагаються пореготати з того, що сталося. Переконати один одного, що потім дістануть цього шістнадцятого номера, що це все фігня, що навіть не варто звертати увагу. А коли починається матч, вони розуміють, що нічого не вдається. Зникли ритм, темп, рівновага. Ніби вітром здуло.

Беньї натягає светр з шістнадцятим номером. Давід стає перед командою, заклавши руки за спину, опустивши погляд униз. Усю дорогу сюди він думав про те, що значить для нього лідерство, і дійшов одного-єдиного пекучого висновку: Суне був для нього особистим наставником і найбільша його сила полягала в постійному вихованні лідерів. А проблема була лише в тому, що він ніколи не давав їм діяти як лідери.

Гравці затамовують подих, але коли Давід повертає до них обличчя, він майже усміхається.

— Чуваки, хочете почути правду? Правда в тому, що ніхто не вірив, що ви сюди потрапите. Ні ваші суперники, ні асоціація, ні тренери збірної, і зрештою ніхто з присутніх зараз на трибунах. Для них це була мрія, а для вас — мета. Ніхто не досяг цього замість вас. Тож цей матч, ця мить… належить вам. Не слухайте нікого, хто стане розказувати вам, як діяти.

Давід хоче сказати ще стільки всього, але тепер вони у фіналі. Він зробив усе, що міг. Тому він просто розвертається і виходить з роздягальні. За кілька секунд за ним іде розгублений Бенґт. Команда непорушно сидить і здивовано перезирається. Потім гравці по черзі встають і двічі стукають один одного по шоломах. З усіх першим озвався найтихіший.

— Звідки ми? — питає Філіп.

— З БЙОРНСТАДА! — відповідає команда.

Лют залізає на лавку і кричить:

— ЗА КЕВІНА!

— ЗА КЕВІНА! — відповідає команда.

Беньї вже стоїть на льоду, коли інші гравці виходять. Сам-один у центральному колі, номер шістнадцять на спині, очі аж чорні. Останніми з роздягальні команди Бйорнстада виходять найбільший і найменший гравці. Бубу ляскає Амата по плечах і питає:

— Звідки ти, Амате?

Той піднімає голову, стиснувши до трему щелепи.

— З Низини.

Бубу киває і показує свої рукавиці. Він написав на них фломастером «Бідностад-Хокей». Вайлуватий жест вайлуватого хлопчиська.

Іноді такі жести — найцінніші.

Чому люди переймаються спортом? Одна жінка стоїть на трибуні, бо для неї тепер це останнє місце, яке дає прямі відповіді. Вона була лижницею елітного рівня, її підліткові роки минали за стиранням лижні, вечір за вечором, з ліхтариком на лобі та сльозами, які лилися від холоду і втоми, від величезного болю, і від поразок, і від відсутності всього, чим займалися інші підлітки у вільний час і що вона завжди пропускала. Але якщо ви запитаєте, чи шкодує вона, ця жінка лише похитає головою. Якщо запитаєте, що б вона зробила, якби могла повернутися назад у часі, вона відповість, навіть бровою не повівши: «Більше тренувалася б». Вона не може пояснити, чому так переймається спортом, бо й відомо: якщо таке запитання виникло, то відповідь однаково не допоможе щось зрозуміти.

Її син Філіп грає сьогодні у першій парі захисників, але вона знає, якою ціною йому це далося. Знає про всі пробіжки в лісі при світлі двох налобних ліхтариків, про всі години на терасі, коли він забивав шайби, а мама стояла на воротах. Знає про сльози, коли він був найменшим у команді, коли міряв свій зріст і зважувався щоранку, тому що лікар пообіцяв, що врешті його тіло виросте і він наздожене інших. Знає про відмітки олівцем на одвірку, які вона ніяк не може зафарбувати. Про розбитого малого хлопчиська, якого вона піднімала з підлоги на кухні, щоразу після того, як він переконувався, що за ніч зовсім не виріс. Не поважчав. Можливо, більше ніхто не помітив, коли він став найкращим захисником у команді, але його мама була поруч на кожному сантиметрі цього шляху.

Під час розігріву Фрак стояв, не випускаючи з рук телефон і намагаючись з’ясувати, що ж сталося з Кевіном. Досі нічого не відомо. Він припускає, що Кевінів тато, коли щось дізнається, насамперед зателефонує Давіду, але звідси не виходить додзвонитися до тренера.

Спонсори і члени правління навколо нього аж скаженіють через відсутність інформації. Вони вже обговорюють, до яких адвокатів звернуться, яким журналістам дадуть інтерв’ю і кого за це покарають.

Фрак не розлючений, зараз його почуття на зовсім іншому рівні. Він дивиться на батьків на трибуні. Намагається порахувати, скільки днів, вечорів і ночей вони вклали в цю команду. Відчуває на шиї вагу власної срібної медалі з інших часів. Він йе знає, хто забрав у них шанс пережити сьогодні найбільшу перемогу, але вже щиро