Ведмеже місто - Фредрік Бакман
Спонсор обертається до Фрака і питає:
— То… що це за жінка, повтори?
— Це Ґабі, сестра Беньї. Дядько цих малюків щойно зробив для нас рахунок 3:2, — відповідає Фрак.
33
Коли Майя була малою і її щось засмучувало, вона завжди лягала спати. Просипала все, що створювало труднощі. Коли їй було півтора року, вони з мамою їхали орендованим автомобілем в центрі Торонто, і на одному з найбільших перехресть міста в них заглох двигун. Їм сигналили автобуси, на них кричали таксисти, Міра кричала по телефону на нещасного адміністратора прокатної фірми. Тим часом півторарічна дівчинка роззирнулася, широко позіхнула, заснула і міцно спала, аж поки вони за шість годин не повернулися в готель.
Тепер Міра стоїть у коридорі свого будинку і дивиться крізь відчинені двері на доньку, яка лежить у ліжку. Майї п’ятнадцять, а вона й далі засинає, коли їй боляче. Ана лежить біля неї під ковдрою. Можливо, після того, як поховаєш власну дитину, сприймаєш усе по-іншому, а може, всі батьки відчувають те саме, але єдине, чого Міра завжди бажала своїм дітям, — це щоб вони мали здоров’я, були в безпеці і знайшли найкращого друга.
Тоді можна пережити все. Майже все.
Давід запам’ятає цей матч назавжди. Він цілими ночами розповідатиме своїй дівчині про останні хвилини гри, легенько постукуючи по її животу й просячи пошепки: «Не засинай! Я ще не дійшов до найцікавішого!». Знову і знову він буде переказувати, як Амат кидався вперед і блокував головою стільки кидків шайби, аж суддя врешті не витримав і відіслав його, щоб перевірили, чи на шоломі немає тріщин. І як Лют грав довше за всіх, а ті кілька хвилин не на арені був як герой на лавці запасних: ніхто так не плескав по спинах своїх товаришів, не підбадьорював їх і не піднімав виснажених гравців з лавки, як він. Коли втомлений Бубу вертався з майданчика, зашпортався об поріг і повалився всім тілом, саме Лют підхопив його і приніс пляшку з водою. А тим часом Філіп грав як досвідчений дорослий гравець, без помилок. А Беньї? Беньї був усюди. Давід бачив, як йому запустили шайбою в ногу — якраз вище ковзана, і так сильно, що помічник тренера Бенґт схопився на лавці за свою ногу й заохкав:
— Навіть МЕНІ боляче!
Беньї грав попри біль, уся команда була готова пробити лобом стіну і продовжувати. Кожен перевершив самого себе. Кожен грав на межі своїх можливостей. Вони виклалися на всі сто, жоден тренер не міг би вимагати більшого. Вони старалися з усіх, справді з усіх сил.
Але цього було замало.
Коли суперники в останню хвилину зрівнюють рахунок до 3:3, падає на лід уся команда, і два десятки батьків на трибунах, і місто серед лісу. У перерві перед додатковим часом три гравці блюють. Ще двоє не можуть повернутися в гру, бо їм судомить м’язи. Светри у гравців аж мокрі, кожна клітина їхніх тіл вичавлена. Та однаково минає понад п’ятнадцять хвилин, перш ніж суперникам востаннє вдається їх перебороти. Вони кружляють, ніби несамовиті, але врешті Беньї не встигає домчати, Філіп вперше пропускає ділянку, Лют не дотягується ключкою, Амат на частку секунди запізнюється, щоб прикрити удар.
Увесь «Бйорнстад-Хокей» падає на лід, коли суперники танцюють навколо, коли їхні батьки та друзі ураганом налітають, святкуючи перемогу. Лише тоді, коли крики «Золото!» разом зі співом переміщуються до роздягальні переможців, Філіп, Бубу, Лют і Амат невтішно сунуть до себе. Дорослі чоловіки й жінки далі сидять на трибуні, затуливши долонями обличчя. Двоє малюків розпачливо плачуть у маминих обіймах.
Нема на цій планеті більшого мовчання за те, яке охоплює два десятки сердець після поразки. Давід заходить до роздягальні, бачить своїх побитих і розгромлених гравців, які лежать на підлозі й на лавках — більшість із них настільки втомлені, що навіть не можуть зняти з себе захист. Бенґт стоїть поруч і чекає, що скаже тренер, але Давід лишень розвертається і виходить геть.
— Куди це він? — питає хтось із батьків.
— Ми не вміємо програвати, бо той, хто вміє, програє часто, — бурмоче Бенґт.
Йому простягає руку капітан команди суперників. Він уже прийняв душ і перевдягнувся, але светр укритий плямами від шампанського. Номер шістнадцять з Бйорнстада й далі лежить на спині — на льоду і в ковзанах. Трибуни майже порожні.
— Хороша гра, чуваче. Якщо коли-небудь захочеш змінити клуб, приходь грати з нами, — каже капітан.
— Якщо коли-небудь захочеш змінити клуб, приходь грати зі МНОЮ, — відповідає Беньї.
Капітан сміється й допомагає Беньї встати, але помічає, як він скривився.
— Ти в порядку?
Беньї непевно киває, але всю дорогу в коридорі спирається на свого візаві.
— Вибачай, що я… ну, сам знаєш… — каже Беньї, махнувши рукою на розбиті лампочки на стелі.
Капітан голосно регоче:
— Ти серйозно? Хотів би я, щоб ми самі додумалися таке вам влаштувати. Ти крутий чортяка. Чуваче, ти реально псих, але крутий.
Вони розходяться, міцно потиснувши один одному руки. Беньї заповзає до роздягальні й лежить на підлозі, навіть не намагаючись зняти ковзани.
Ґабі з двома малюками йде коридором, минаючи інших дорослих в зелених шарфах і светрах з ведмедем, комусь киває, когось не помічає. Чує, як чийсь тато називає суддю «недорозвинутим». Потім ще хтось бурмоче: «Краще б та сволота на кухні в себе свистіла». Ґабі веде дітей до авто, не чекаючи Беньї: вона не хоче, щоб їм довелося чути це все, і знає, як її назвуть, коли вона зробить комусь зауваження. Коли вони виходять на вулицю, її донька, яка ще не навчилася добре вимовляти «р», питає:
— Мамо, а що таке «куйва»?
Ґабі пробує віджартуватися, але дитина наполягає і показує пальчиком у бік коридору.
— Один дядько так сказав. «Суддя — куйва мала!»
Ще за чверть години Давід повертається з повним пакетом шайб. Іде роздягальнею і роздає їх кожному гравцеві. Хлопці по черзі читають п’ять літер, що написані на шайбах. Хтось усміхається, хтось починає плакати. Бубу прокашлюється, встає і, дивлячись на свого тренера, каже:
— Тренере, я перепрошую… хочу запитати…
Давід підіймає брови, а Бубу киває на шайбу:
