Ведмеже місто - Фредрік Бакман
Вони хотіли мати ворога. Тепер він є. І вони не знають, що робити: сидіти біля своєї доньки чи переслідувати того, хто її скривдив, допомагати доньці жити чи зробити все, щоб він помер. Якщо це не одне й те саме. Ненавидіти набагато легше, ніж любити.
Рани батьків не загоюються. Рани дітей також.
Усі діти в усіх містах в усіх країнах під час дорослішання ведуть гру на межі з небезпекою для життя. В усіх компаніях знайдеться той, хто піде надто далеко, першим зістрибне з найвищої скелі, останнім перебіжить через колію, коли наближається потяг. І це буде не той, хто найбільш сміливий, а той, хто найменше боїться. Можливо, той, хто відчуває, що йому нічого втрачати, на відміну від інших.
Беньї завжди шукав найгостріших фізичних відчуттів, тому що вони витісняли інші почуття. Адреналін, смак крові, біль, що стугонів у всьому тілі, викликали приємний шум в голові: він любив сам наганяти на себе страх, бо коли тобі страшно, зникають усі інші думки. Він ніколи не різав собі вени, але розумів тих, хто це робить. Іноді він так сильно бажав собі болю і зосередженості на ньому, що вирушав потягом до іншого міста, їхав туди годинами, чекав темряви і знаходив найприбацаніших покидьків, з якими можна було побитися, і заривався з ними, аж поки ті не мали вибору і не на жарт товкли його. А все тому, що так буває — коли по-справжньому страшенно болить тіло, біль душі відчуваєш не так сильно.
Басист помічає його, вже коли сходить зі сцени. Так дивується, що забуває приховати свою усмішку. Він знов у чорному одязі, і тканина ніби хвилями обтікає його тіло.
— Ти прийшов.
— У цих краях вибір розваг обмежений.
Басист сміється. Вони п’ють пиво на відстані трьох кроків один від одного, громіздкі п’яні чоловіки, минаючи їх час від часу, стукають Беньї по спині. Захоплюються його зламаною ногою, нарікають, що суддя був справжній козел. Потім бурмочуть: «А вся та історія з Кевіном узагалі якась хрінова». Так повторюється сім-вісім разів, до них підходять різні чоловіки різного віку. Всі хочуть пригостити номера шістнадцять пивом. Басист розуміє, що він, мабуть, вигадує, але з кожним ударом по спині Беньї ніби на сантиметр віддаляється від нього. Басист уже бачив таке — це не перший знайомий йому хлопчик, який поводиться так, ніби живе під чужим іменем. Можливо, в такому місці, як це, все по-іншому, бо тут не бажаєш когось розчаровувати.
Коли вони нарешті залишаються самі, басист допиває своє пиво і тихо каже:
— Я вже піду. Бачу, що в тебе тут… багато охочих поговорити про хокей.
Але коли Беньї бере його за руку і пошепки каже: «Ні… давай підемо деінде», між ними спалахує іскра.
Басист виходить у темряву, повертає праворуч і обходить будівлю. Беньї чекає десять хвилин і також виходить, але повертає ліворуч, іде в обхід до лісу, а тоді, накульгуючи, повертається і поміж деревами зустрічає свого знайомого, який лаючись, шпортається в снігах.
— Ти впевнений, що вмієш грати в хокей? Здається, ти щось зробив не так, — усміхається басист, киваючи на милиці Беньї.
— А ти впевнений, що вмієш грати на бас-гітарі? Звук був такий, наче ти її тільки налаштовував увесь концерт, — відповідає Беньї.
Хлопці стоять і курять. З темряви віє, вітри зі свистом мчать поверх снігу, але останньої миті, здається, вирішують залишити їх у спокої. Тільки поспіхом їх торкаються, обережно, як невпевнені пучки пальців уперше торкаються шкіри іншої людини.
— Мені подобається твоє волосся, — на одному подиху каже басист.
Беньї заплющує очі, відпускає милиці. Треба було йому більше випити. І більше викурити. Він недооцінив свій чортів контроль, не допильнував, а мав би сильніше його заглушити. Він намагається пустити все на самоплин, але коли торкається долонями до спини іншого хлопця, вони інстинктивно стискаються в кулаки. Хлопець здивовано відсахується, Беньї напружується і переносить вагу тіла на зламану ногу, аж поки біль не вистрілює пекучими стрілами по цілому тілу. Беньї м’яко відсторонюється від басиста. Піднімає свої милиці й шепоче:
— Це все… це помилка…
Басист стоїть серед темряви поміж дерев, його ноги загрузли в снігах, а номер шістнадцять, накульгуючи, рушає до «Комори». Басист кидає навздогін:
— Великі таємниці перетворюють нас на малих людей…
Беньї не відповідає. Але зіщулюється.
У Бйорнстаді настає ранок понеділка, який майже не приносить денного світла його мешканцям, ніби йому теж не хочеться прокидатися. Хмари низько нависають над головами в насунутих каптурах, важких від думок.
У «вольво» сидить мама і намагається переконати доньку, що та не мусить цього робити. Не мусить іти. Не сьогодні.
— Ні. Я мушу, — каже донька і гладить маму по волоссю.
— Слухай… не знаю, що там пишуть в інтернеті… — схлипує Міра.
— Але я знаю. І тому мушу піти. Мамо, якби я не була готова до цього, я б не заявила на нього в поліцію. Тепер я не можу…
У Майї зривається голос. Міра відколупує від керма крихітні шматочки гуми.
— Не дай їм перемогти. Ти ж донька свого батька.
Майя простягає руку, забирає з Міриної щоки два пасма й ніжно заправляє їх за вухо.
— Я донька своєї матері. Завжди.
— Люба, я б їх повбивала. Забила б усіх до смерті. Я вже підняла всю агенцію, чорта з два, я не дам їм жодного шансу на перемо…
— Мамо, я мушу йти. Зараз усе дуже погано, але потім стане краще. Я мушу вийти.
І Міра дивиться, як її донька йде. Потім їде якнайдалі в ліс, увімкнувши музику на максимальну гучність. Виходить з машини і до крові розбиває об дерево кулаки.
36
Давід знає про хокей одну найпростішу й найправдивішу річ: матчі виграє команда. Неважливо, наскільки добра тактика в тренера, — для того, щоб вона працювала, команда повинна в неї повірити. У мозку кожного гравця мільйон разів мусять викарбуватися одні й ті самі слова: «Пильнуй свій обов’язок. Зосередься на своєму завданні. Роби
