Ведмеже місто - Фредрік Бакман
Можливо, йому й хотілося поговорити з Кевіном, забираючи його з поліції, але кожне слово перетворилося на крик. Він, який пишається з того, що завжди тримає себе в руках і ніколи не підвищує голосу, кричав так, аж трусився автомобіль. Можливо, він хотів би кричати про те, що сталося, але простіше було кричати про причину:
— ЯК, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, МОЖНА НАВАЛИТИСЯ ЗА ТИЖДЕНЬ ДО ФІНАЛУ?!
Простіше говорити про причину, а не про саму проблему. Для батька, який працює з цифрами, математика дає прийнятну модель пояснення: якби не сталося X, то не відбулося б Y.
Якби Кевін не влаштував вечірку, попри обіцянку батькам, що цього не буде, якби він не напився, якби не повів дівчину до своєї кімнати, вони б не мали цієї проблеми.
Але тепер у тата нема вибору. Не можна, щоб хтось оббріхував його сина, не можна допустити, щоб хтось нападав на його сім’ю. Коли втрутилася поліція, коли вони витягнули Кевіна з автобуса на очах у всього міста, коли почали телефонувати журналісти з місцевої газети — тоді вони перейшли межу, де ще могло бути мирне вирішення справи. Тепер уже пізно. Кевінів тато має підприємство, яке носить його ім’я, і якщо хтось його заплямує, це знищить життя всієї сім’ї. Він не може дозволити їм перемогти, не може дозволити їм навіть існувати, недостатньо просто зашкодити їм. Він буде переслідувати їх усіма можливими методами, на які здатен.
У цьому будинку вже ніхто не думає, що правильно, а що ні, тепер усі думки лише про виживання.
Давід із Кевіном не встають з ліжка, коли тато відчиняє двері. Стоїть перед ними, втомлений і блідий, і врівноважено пояснює:
— Я розумію, що зараз вам думається лише про хокей, але, якщо ви взагалі хочете, щоб в наступному сезоні була основна команда, в якій один буде грати, а інший стане тренером, то уважно мене слухайте. В клубі залишається або Петер Андерссон, або ви. Іншого варіанту не буде. Його дочка бреше, для цього в неї може бути тисяча причин. Можливо, вона переспала з тобою, бо закохалася, а коли зрозуміла, що її любов не взаємна, то вигадала зґвалтування. Може, її тато дізнався про те, що сталося, розлютився, і тоді вона збрехала для захисту, бо їй хочеться залишатися для своїх батьків невинною дівчинкою. Невідомо. П’ятнадцятирічні дівчата бувають ірраціональні…
Давід із Кевіном мовчки дивляться в підлогу. Вони обидва пам’ятають, як Кевін отримував запрошення від великих клубів, але не погоджувався їхати, бо не хотів залишати Беньї і свій дім, бо йому було страшно. Тоді Давід умовив Кевінового тата, щоб дозволив йому залишитися в Бйорнстаді. Він пообіцяв, що хлопець отримає тут таке саме тренування, рано потрапить до основної команди, досягне ще більших успіхів, коли стане професіоналом. Тато Кевіна погодився, бо Давід мав стати тренером основної команди, а ще це рішення тільки збільшило популярність його підприємства в регіоні. Кевін був хлопцем із Бйорнстада, його тато — чоловіком із Бйорнстада, все було так, як повинно бути. У цей образ батько інвестував багато грошей. А тепер він усерйоз показує на Кевіна і каже:
— Тепер це вже не забавки. Петер Андерссон чекав цілий тиждень зі звинуваченням, бо він х-о-т-і-в, щоб поліція висадила тебе з того автобуса. Він хотів, щоб усі це побачили. Тому тепер або він нас виштовхне з клубу, або ми всі разом приберемо його. Іншого вибору нема. Він розпочав війну.
Давід не відповідає, він думає про свою роботу. Про свою команду. Про всі години разом. Він ніяк не може позбутися одного спогаду: як побачив Петера на стоянці, коли туди приїхала поліція. Петер стояв там і чекав. Кевінів тато має рацію. Петер хотів побачити, як усе станеться.
Кевін далі сидить з опущеною головою. Коли він починає говорити, на підлогу крапають шмарклі зі сльозами:
— Хтось мусить поговорити з Аматом. Він… я нічого не зробив… ви знаєте, що я нічого не зробив… але Амат, напевно, думає… він зайшов до кімнати і побачив, що ми… вона просто НАЛЯКАЛАСЯ, розумієте? Вона кинулася геть, але Амат, напевно, думає, що… ну, ви розумієте.
Давід не підіймає погляду, бо не хоче бачити, як на нього дивиться Кевінів тато.
38
Прокляття, як же важко зізнатися собі у власному лицемірстві — важче за все!
Амат іде то узбіччям, то засипаним снігом рівчаком, він змок і змерз, але мозок відключився значно раніше за ноги. На півдорозі між Гедом і Бйорнстадом його минає старий «сааб» і зупиняється за десять метрів попереду На нього чекають, Амат іде повільно, двоє чоловіків, віком двадцять п’ять-тридцять років, сидять на передніх сидіннях. Чорні куртки, вичікувальні погляди. Він знає, хто вони. Але не знає, щó небезпечніше — дивитися їм в очі чи потупити погляд.
Кілька місяців тому місцева газета взяла інтерв’ю в одного гравця перед зустріччю його клубу з основною командою Бйорнстада. Той гравець був родом із півдня, він не знався на цих краях, тож коли в нього запитали, чи не лякають його чутки про «Групу» — лютих уболівальників із Бйорнстада, — він справді сказав, що не боїться «кількох чортових лісових гангстерів із майже безлюдного села».
Наступного дня, коли автобус з його командою їхав дорогою через ліс, шлях їм заблокували чорні фургони. Між деревами стояли тридцять-сорок чоловіків у масках і в чорних куртках, які були озброєні міцними дерев’яними палицями. Вони постояли так десять хвилин, дозволивши команді підготуватися до того, що зараз їм розіб’ють двері автобуса й увірвуться всередину, але цього не сталося. Зненацька ліс знову поглинув тих чоловіків, фургони з’їхали з дороги і звільнили автобусу проїзд.
Той гравець, який давав інтерв’ю газеті, обернувся до старшого гравця й вигукнув: «Чому вони нічого не зробили?». Старший відповів: «Вони просто відрекомендувалися. Хотіли, аби ти задумався над тим, що вони можуть зробити, коли автобус їхатиме назад».
Команда Бйорнстада програла той матч, але гравець, який давав інтерв’ю, ще ніколи так погано не грав. Коли він повернувся до свого міста, то виявилося, що хтось уже встиг туди проїхатися
