Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Давід лежить у ліжку біля своєї дівчини, поклавши руку їй на живіт.

— Думаєш, я буду хорошим татом? — питає він.

— Ти будеш страшенно, страшенно надокучливим татом, — відповідає вона.

— Яка ж ти вредна.

Вона бере великим і вказівним пальцями мочку його вуха. Він виглядає таким засмученим — вона аж хихоче.

— Ти візьмеш із собою на пологи тактичну таблицю і разом з акушеркою спробуєш розробити стратегію потуг, бо навіть у цьому можна перевершити якийсь рекорд. Будеш думати, що показники кривої росту і ваги — це змагання. Станеш найзануднішим, найнадокучливішим, найкращим татом на світі.

Він водить пальцями біля її пупка.

— А як ти думаєш, він… або вона… наша дитина… буде любити хокей?

Вона цілує його.

— Давві, любити тебе і не любити при цьому хокей — це дуже непросто. А не любити тебе — просто неймовірно, неймовірно складно.

Він лягає на спину, вона міцно обплітає його ногами.

— А ця історія з Кевіном. З усім цим… Не знаю, що мені робити. Дівчина, не вагаючись, шепоче:

— Свою роботу, любий. Ти не можеш втручатися, ти не поліцейський і не прокурор. Ти — хокейний тренер. Роби свою справу. Хіба не це ти завжди говориш своїм хлопцям?

— Я не розумію, що ви хочете, щоб я зробив… — затинається у слухавку директор, він уже й не пам’ятає, скільки таких розмов мав цього ранку.

— Я ХОЧУ, ЩОБ ВИ РОБИЛИ СВОЮ СПРАВУ! — кричить Маґґан Лют.

— Ви мали б розуміти, що я не можу випереджати поліцейське розсліду…

Маґґан бризкає слиною в слухавку:

— Знаєте, що це таке? Це ЗМОВА проти всієї команди! Тут усе зводиться до ЗАЗДРОСТІ!

— Але… що ви хочете, щоб я зробив?

— Свою справу!

Бубу в автосервісі, він знервований і злий, складає покришки, розвішує на стіні інструменти і знімає з себе брудний комбінезон.

— Тату, мені треба до школи.

Кабан чухає бороду, дивиться на сина і, напевно, хоче щось сказати, але не знає що саме. Тому просто киває.

— Допоможеш це закінчити сьогодні ввечері?

— У нас тренування.

— Сьогодні? Але ж сезон закінчився!

— Це не просто так. Але прийдуть усі. Це заради команди. Лют каже, ми повинні триматися разом заради Кевіна.

— Це Лют таке каже? Вільям Лют? — на одному подиху перепитує тато, бо він ніколи не чув, щоб із тієї сім’ї хтось говорив, що треба триматися разом, але по синових очах бачить, що сперечатися марно, якщо не хочеш довести справу до конфлікту, тому просто бурчить:

— Але не забудь, тут теж на тебе чекає робота.

Бубу приймає душ і вибігає з дому. Анн-Катрін і Кабан спостерігають за ним з вікна на кухні. Бачать іще Люта і з десяток юніорів, які чекають на їхнього сина. Тепер хлопці всюди ходять разом.

— Треба поговорити з ним. Я бачила Майю в лікарні, я її БАЧИЛА, ця дівчинка не виглядала на таку, що обманює… — робить спробу Анн-Катрін, але чоловік заперечно хитає головою.

— Анкі, нам не варто втручатися. Це не наша справа.

Жанетт бореться з відчуттям темного клубка в животі, намагається притлумити відчуття печії і мігрень, яка завжди починається, коли вона погано спить.

— Я лише кажу, що ми повинні поговорити про це з учнями. А не робити вигляд, ніби нічого не сталося.

Директор зітхає і махає своїм телефоном.

— Будь ласка, Жанетт, ти не уявляєш, як на мене зараз тиснуть. Увесь ранок дзвінки. Ці батьки геть здуріли. Вони навіть журналістам подзвонили! У нас нема працівників, які би знали, як давати раду з такими питаннями!

Жанетт хрускає пальцями — завжди так робить, коли нервується, це стара хокейна звичка.

— Тому ми просто будемо мовчати?

— Так… ні… ми будемо… Господи, ми просто не будемо… давати ще більше приводів для чуток і спекуляцій. Ну що таке з цими людьми? Чому не можна почекати на результати поліцейського розслідування? Для цього ж і працюють суди. Не треба ставити себе вище за закон, Жанетт, це не наші повноваження. Якщо це… якщо те, що ця учениця каже про Кевіна… якщо це правда, тоді… це доведуть. А якщо це не так… то ми повинні постаратися не зробити дурницю.

Жанетт хочеться кричати, вона стримується.

— А Майя? Вона ж може прийти сьогодні до школи.

На обличчі директора видно спершу впевненість, потім вагання, а тоді паніку, коли він стримано відповідає:

— Та ні, вона не прийде. Вона ж такого не зробить. Думаєш, вона прийде?

— Я не знаю.

— Вона не прийде. Та ні, цього не може бути. А вона… у тебе ж сьогодні нема уроків з її класом?

— Ні, але в мене урок у половини команди. Скажи конкретно: що я повинна робити?

Директор, змирившись, сплескує руками.

— А ти як думаєш?

Вони сидять у кафетерії, щільно зсунувши стільці, майже торкаючись головами. Погляд Вільяма Люта аж палахкотить.

— Де, бляха, цей Беньї? Хтось його бачив?

Інші махають головами. Лют сильно тицяє вказівним пальцем у стіл.

— Моя стара домовилася, що сьогодні всіх відвезуть у Гед, окей? Поїдемо якраз перед обідом. Нікому не кажіть, це має знати лише команда. Якщо вчителі почнуть вимахуватися, нехай говорять з нашими батьками. Окей?

Інші кивають. Лют гупає кулаком по столу.

— Покажемо тим паскудам, які все це почали, покажемо їм усім, що ми тримаємося разом. Знаєте, що це таке? Це змова! Вони нам заздрять! Вони, бляха, змовились і заздрять!

Хлопці кивають, погоджуючись, крізь зуби виривається лайка, під очима в них темні кола. Помітно, що дехто плакав. Лют стукає кожного по плечах.

— Ми повинні триматися разом. Усією командою!

Кажучи останні слова, він дивиться просто на Бубу.

Амат стоїть біля своєї шафки з таким виглядом, ніби зараз туди виблює. Бубу виходить з кафетерію і розгублено спиняється в нього за спиною.

— Амате, ми мусимо… триматись усією командою. Кевіна сьогодні відпустять з поліції, тож ми йдемо на перші уроки, а потім разом, цілою командою їдемо в Гед. Важливо, щоб ми поїхали всі разом. Щоб… показати.

Вони обоє воліють не дивитися туди, де шафка Майї. Усі учні, які минають ряд шафок, витріщаються на неї, навіть не дивлячись у той бік, — підлітки швидко опановують такий погляд. Дверцята обписані чорним фломастером. П’ять літер. Тепер Майя для них була лише такою.

Кевіна виводять з відділку поліції у Геді, обережно підтримують руками, ніби він не може йти самотужки. З одного боку тато, з іншого — мама, навколо них, як захисний мур із плоті