Ведмеже місто - Фредрік Бакман

— Ти Амат, так? — запитує чоловік на місці водія.

Амат киває. Водій показує головою на задні двері:

— Підвезти тебе?

Амат не знає, щб небезпечніше — погодитися чи відмовитися. Врешті хитає головою. Чоловіки, здається, не сердяться, водій навіть усміхається, кажучи:

— Добре трохи пройтися, еге ж? Все ясно.

Він перемикає передачу, повільно відпускає зчеплення, але перш ніж рушити, вихиляється з вікна і додає:

— Амате, ми бачили, як ти грав у півфіналі. З гарячим серцем. Коли ви разом з іншими юніорами перейдете в основну команду, ми знову тут щось влаштуємо. Справжня бйорнстадська команда зі справжніх бйорнстадських хлопців. Розумієш? Ти, Беньї, Філіп, Лют, Кевін.

Амат знає, що чоловіки в автомобілі пильно стежать за виразом його обличчя, коли звучить ім’я «Кевін». Для цього вони й зупинялися. Його підборіддя рвучко сіпається вгору і вниз, погляд на мить перетинається з їхніми поглядами. Вони знають, що він усе розуміє.

Чоловіки бажають йому «приємної прогулянки» і їдуть.

Петер сидить у своєму кабінеті перед чорним монітором комп’ютера. У його голові крутяться слова про «правильного хлопця». Він вимовляв їх сотні разів у сотнях різних кімнат і сотні людей із розумінням кивали йому, хоча він знає, що ніхто так і не зможе пояснити, що саме вони означають. Насправді це незбагненне поняття у спорті, бо мова йде ось про що: те, ким ти є поза льодовою ареною, впливає на тебе на льодовій арені. А це непросто визнати. Тому що, якщо любиш спорт — та, зрештою, якщо любиш будь-що, — хочеться зберігати все під ковпаком. Хочеться, щоб існувало хоча б одне місце, яке назавжди залишиться незмінним, попри всі зміни світу навколо.

Саме тому Петер завжди стверджував: «Спорт і політика — вони надто різні». Під час якоїсь їхньої сварки з Мірою кілька років тому, вона, звісно ж, фиркнула й заперечила: «Різні? Ти вважаєш, що льодові арени будуються без політики? Думаєш, податки платять лише ті, хто люблять хокей?».

За якийсь час після цього стався інцидент в одному з гостьових матчів основної команди, коли гравець із Бйорнстада розсердився і вдарив ключкою по голові гравця іншої команди. Суперник був двадцятирічним талантом, травма шиї і струс мозку стали кінцем для його кар’єри. Гравця із Бйорнстада оштрафували на матч, але не дискваліфікували.

Коли він вийшов з майданчика і йшов до роздягальні, з ним зіштовхнулися двоє чоловіків: помічник тренера команди-суперника і спонсор. Почалася невдала бійка, гравець вдарив тренера по обличчю рукавицею, спонсор зірвав із гравця шолом, намагаючись вдарити в голову, але той вдарив спонсора ключкою по коліну, і він упав. Ніхто з учасників серйозно не постраждав, але на гравця заявили в поліцію через побиття і той мусив виплатити штраф.

Петер пам’ятає це, бо йому довелося весь сезон дискутувати про те, що сталося, з Мірою. «Отже, якщо хтось починає бійку за три метри від льоду, тоді можна писати заяву в поліцію? А якщо той самий чоловік пів хвилини тому під час матчу вдарив ключкою двадцятирічного хлопця по голові, то досить просто усунути його з гри, він може просто піти й трохи посидіти собі — може, йому стане соромно?» — вигукувала вона.

Петер не міг переконати Міру, тому що не хотів зізнаватися, що по правді думав. А насправді він не вважав, що й через бійку в коридорі до роздягальні треба було заявляти в поліцію. Не тому, що він схвалював насильство і не тому, що він якось захищав учинок гравця, а тому, що йому здавалося, що проблеми хокею повинен вирішувати сам хокей. Під ковпаком.

Він завжди думав, що це неможливо пояснити тому, хто не відчуває любові до спорту. Тепер Петер і сам не впевнений, чи може переконати себе у власних поглядах. І йому самому не зрозуміло, що це може означати.

Прокляття, як же складно визнати своє лицемірство!

Директор клубу витирає долоні об штани, відчуває, як піт стікає спиною. Він увесь день говорив по телефону, намагався тягнути до останнього, але тепер у нього немає вибору. Занадто багато погроз від спонсорів забрати фінансування і занадто багато людей збираються відмовитися від членства в клубі, й усі вони запитують у нього одне й те саме: «Ти взагалі на чиєму боці?».

Так, наче хокейний клуб повинен вибирати, на чиєму боці бути. Директор гордий з того, що представляє народний рух, який не пов’язаний з ідеологіями, релігією чи іншими переконаннями. Він не вірить у Бога, але вірить у спорт і в об’єднувальну силу хокейного клубу — саме тому, що це просто хокейний клуб. Трибуни — це щось унікальне: там знаходять спільну мову люди багаті і бідні, впливові і прості, праві і ліві, тиждень за тижнем — скільки ще таких місць для зібрання залишилося в суспільстві? Скількох буйних хлопців хокей урятував від зловживання алкоголем чи наркотиками і в’язниці? Скільки грошей спорт економить для суспільства? Як так може бути, що все погане — це «проблеми хокею», а добре — заслуга когось іншого? Директор часом аж не тямиться від люті, що люди не розуміють, скільки праці вкладено в клуб. Навіть у штаб-квартирі ООН не потрібно стільки дипломатії, як тут.

Знову дзвонить телефон. Знову і знову. Врешті директор встає, виходить у коридор, намагається спокійно дихати, попри важкість у грудях. Стає у дверях Петерового кабінету і тихо каже:

— Петере, краще піди додому. Поки все це… не вляжеться…

Петер сидить, не підводячи на нього погляду. Він уже склав свої речі в коробки. Навіть не вмикав комп’ютер. Просто чекав.

— Ти сам так вважаєш чи просто боїшся, що скажуть інші?

Директор хмуриться.

— Та що за чортівня, Петере, ти ж, бляха, чудово розумієш: я вважаю, що ця… ситуація… жахлива! Просто жахлива! Те, що… що зараз переживає твоя донька, це просто…

Петер встає.

— Майя. Можеш вимовити її ім’я. Ти щороку приходиш на її день народження. Ти навчив її кататися на велосипеді, пам’ятаєш? Тут, перед льодовою ареною.

— Я просто намагаюся… будь ласка, Петере… правління лише намагається діяти… відповідально…

У Петера тремтять брови — це єдиний фізичний прояв нестерпного вогненного урагану, який нуртує всередині нього.

— Відповідально? Давай я вгадаю, в чому річ? Правління хотіло б, щоб ми вирішили це «між собою»? Щоб ми не залучали поліцію і журналістів, а просто «подивилися один одному в очі й поговорили»? Так тобі сьогодні казали по телефону? Це було ЗҐВАЛТУВАННЯ!