Ведмеже місто - Фредрік Бакман

— У цьому місті нам треба допомагати один одному, правда ж, Амате? У нашому місті, в нашому клубі, ми мусимо піклуватися один про одного, — каже чоловік і дає йому візитівку.

— Це телефон реабілітолога? — питає Амат.

— Ні, менеджера з персоналу на одному підприємстві у Геді. Попроси маму зателефонувати, щоб приїхати на співбесіду. Це офісна робота, не прибирання. Легке адміністрування, документація, щось таке. Вона ж добре знає мову?

Амат киває трохи зашвидко і з більшим завзяттям, аніж йому хотілося б.

— Так! Так-так… звичайно!

— Добре. Тоді просто зателефонуйте, — каже Кевінів тато.

А тоді замовкає. Так, ніби це все, що він хотів обговорити.

Що таке група? Якщо запитати їх, відповідь буде: нічого. Групи нема. Чоловіки, які сидять за столом у «Хутрі», не мають нічого спільного, крім того, що вони — чоловіки. Найстаршим більше сорока, молодші ще не досягли повноліття. Хтось із них має татуювання ведмедя на шиї, інші — на руках, у когось узагалі нема татуювань. Хтось має добру роботу, хтось погану, інші взагалі безробітні. Хтось має сім’ю, дітей, виплачує кредит і літає чартерними рейсами, хтось живе сам, ніколи не виїжджаючи з Бйорнстада. Саме тому поліції так складно ідентифікувати їх як «Групу»: вони мають щось спільне лише тоді, коли бачиш їх разом. А щойно відходять один від одного хоча б на метр, кожен стає окремим.

А що таке клуб? Якщо запитати в них, вони скажуть, що клуб їхній. Це не власність тих покидьків, які приходять на матчі в піджаках, і не спонсорів чи правління, не генерального директора чи спортивного — усіх цих людей можна замінити. За єдиний сезон цих мужиків можна прибрати, але клуб залишиться, і «Група» теж. Те, чого нема і що завжди існує.

Вони не завжди несуть загрозу. Рідко бувають розлючені тоді, коли нема матчу і не видно вболівальників суперника. Але вони пильнують, щоб час від часу нагадувати тим покидькам, кому належить цей клуб. І що стається, якщо поставити під загрозу його існування.

Рамона стоїть у своєму пабі. Чоловіки в чорних куртках сидять за її столом. Вона не знає інших хлопців, які б піклувалися про неї краще, вони приносять їй продукти і вкручують лампочки нагорі в квартирі ще до того, як вона сама про це попросить. Але коли вона одного разу запитує, чому вони так сильно ненавидять Петера, їхні погляди похмурніють, а один із них каже: «Цей виродок ніколи не мусив боротися заради хокею. Йому все дісталося задурно. Тому він боїться, ходить у спонсорів на повідку, дозволяє, щоб їхні чортові бренди значили більше, ніж становище клубу. Всі знають, що він сам виріс на стоячих місцях на трибуні, але коли спонсори хочуть випхати нас звідти і замінити публікою, яка запихається хот-догами, він нічого не каже. Усі знають, що він любить Суне, як свого старого, і не хоче, щоб Давід став тренером основної команди, але йому ніби заціпило. Та що він за чоловік? Хіба можна дозволяти йому бути спортивним директором нашого клубу?».

Рамона примружує очі й шипить: «А самі ви які? Як думаєте, хто в цьому місті посміє вам заперечити? Ви думаєте, це означає, що ви завжди маєте рацію?».

Чоловіки замовкають. Можливо, Рамона могла би цим пишатися. Але тієї миті крізь малі вікна, що виходять на вулицю, вона бачить Петера. Він іде повільно, ніби сам не знає, куди прямує. Зупиняється, дивиться у вікна, вагається, в руках у нього пакет із продуктами.

Рамона могла би вийти і закликати його всередину. Пригостити кавою. Це ж так просто. Але вона розглядається по пабу, дивиться на чоловіків за столом, і розуміє, що саме зараз у цьому містечку простіше не кликати Петера, а залишити все, як є.

Якого розміру світ, коли тобі дванадцять? Безкінечний і мізерний водночас. Він — це твої найнесамовитіші мрії і тісна роздягальня льодової арени. Лео сидить на лавці. Груди його светра прикрашені великим ведмедем. На нього ніхто не дивиться, але всі бачать. Коли він сідає на лавку, його найкращі друзі пересідають на іншу. Йому жодного разу не пасують за все тренування. Він би хотів, щоб його атакували. Щоб його одяг викинули в душову. Хотів би навіть, щоб крикнули щось жахливе про його сестру.

Аби лиш не тривала ця мовчанка.

Пальці Амата весь час торкаються кутика візитівки. Кевінів тато дивиться на годинник, наче поспішає, й усміхається до Амата — вони закінчили. Той уже потягнувся до ручки на дверях, але чоловік по-батьківськи плескає його по плечах і каже таким тоном, ніби це щойно спало йому на думку:

— Послухай… є одна справа. На вечірці в мого сина, я знаю, Амате, ти думаєш, ніби щось бачив того вечора. Але мені здається, ти також розумієш, що дуже багато людей бачили, скільки ти випив, правда ж?

Візитівка завібрувала і цим видала Аматове тремтіння. Кевінів тато кладе свою долоню поверх хлопчикової.

— Коли вип’єш, може всяке примаритися, Амате, але це не означає, що так було. На п’яну голову робиш стільки дурниць. Повір мені, я зна-а-аю, про що кажу!

Чоловік сміється — тепло й розслаблено. Амат не зводить очей з візитівки. Ім’я менеджера з персоналу, велике підприємство, інше життя.

— Ти закоханий у Майю? — запитує чоловік так несподівано, що Амат киває, не встигаючи подумати.

Це вперше він комусь про це зізнався. Очі наливаються слізьми. Чоловік м’яко тримає руку поверх його пальців і каже:

— Вона жахливо повелася з вами — з тобою і Кевіном. Жахливо. Амате, ти думаєш, їй є до тебе діло? Думаєш, вона б стала таке робити, якби переймалася тобою? Зараз ти цього не розумієш, але дівчата мають більшу потребу в увазі, ніж хлопці. Задля цього вони поводяться дивно. Пліткують і поширюють чутки, але чоловіки таким не займаються. Чоловіки дивляться один одному в очі і вирішують справи, не вплутуючи інших. Чи як?

Амат скоса дивиться на чоловіка. Закусивши губу, киває. Кевінів тато довірливо нахиляється й шепоче:

— Ця дівчина вибрала Кевіна. Але повір мені, скоро настане той час, коли вона пошкодує, що не вибрала тебе. Коли ти гратимеш в основній команді, коли станеш професіоналом, тоді дівки будуть обвиватися навколо тебе. І ти зрозумієш, що не всім з них можна довіряти. Вони як вірус.

Амат мовчить, відчуваючи вагу чоловікової руки на своєму плечі.

— Амате, нічого не хочеш мені сказати?

Хлопець хитає головою. Спітнілі