Ведмеже місто - Фредрік Бакман

— То чому ти захотів навчитися?

— Тому що ти це дуже любиш. Я б хотів зрозуміти… те, що ти любиш.

Басист торкається руки Беньї, той не забирає її, але піднімається, і чари зникають.

— Мені треба йти, — каже Беньї.

— Не йди, — просить басист.

Але Беньї іде. Виходить за двері, більше нічого не кажучи. Сніг падає разом зі слізьми, темрява огортає його, він здається без боротьби.

Коли розбивається вікно, кімнату вкриває така неймовірна кількість дрібних уламків, що не віриться, ніби це була лише одна шибка. Це чимось нагадує те, коли мала дитина перехиляє пакет молока і заливає всю кухню так, ніби рідина ніколи не закінчується, лише витікає з пакета.

Той, хто кидав камінь, підійшов близько до будинку, майже впритул, і жбурнув щосили, щоб він якнайдалі залетів у кімнату. Камінь вдаряється об шафу і падає на Майїне ліжко. За ним дощем розлітаються осколки, повільно і легко, як метелики, ніби це кристали льоду або діамантові уламки.

Петер і Майя чують все за звуками гітари й ударних. Вони вибігають з гаража до будинку, в кімнату Майї задуває холод, посередині стоїть Лео, роззявивши рота й витріщившись на камінь. На ньому червоними буквами написано «КУРВА».

Майя перша усвідомлює справжню небезпеку, а Петер лише через кілька секунд розуміє, чиє життя зараз дійсно під загрозою. Вони кидаються до вхідних дверей, але надто пізно. Двері вже відчинені. «Вольво» вже рушило.

Їх було четверо: двоє прийшли пішки, двоє — на велосипедах, і шансів у тих, що їхали, ніяких. На тротуарах сніг лежить по кісточки, тому пересуватися вони можуть лише розчищеною борозною посередині дороги. Міра так тисне на педаль газу свого «вольво», що широкий автомобіль, хитаючись і ревучи, вивалюється на дорогу за ними, їй залишається якихось двадцять метрів, але Міра навіть не відпускає ноги, щоб загальмувати. Вони ж лишень діти, їм по тринадцять-чотирнадцять років, але її погляд порожній. Один із хлопців озирається, його засліплюють фари, і він нажахано з розгону зістрибує зі свого велосипеда, влітаючи головою в огорожу. Другий встигає зробити те саме, але лише за мить до того, як бампер «вольво» щосили влітає в заднє колесо велосипеда і той перекидається через дорогу.

У хлопця порвані штани, підборіддя заливає кров, Міра зупиняє автомобіль і виходить. Дістає з багажника одну з Петерових ключок для гольфу. Затискає її обома руками й підходить до хлопця, який лежить на землі. Він плаче, кричить, але Міра не зважає, вона нічого не відчуває.

Майя в самих шкарпетках вибігає з будинку, мчить вулицею, чує, як тато вигукує її ім’я, але не озирається. Їй чути удар автомобіля об велосипед, вона бачить, як чиясь постать невагомо перевертається у повітрі, в очі їй ріже червоне світло гальмівних ліхтарів і видно обриси мами, коли та виходить з авто. Відчинено багажник, ключка для гольфу в руках… Майї ковзко бігти в промоклих шкарпетках по вкритій льодом дорозі, ноги розбиті до крові, вона кричить, аж поки з горла не вириваються лише сухі хрипи.

Міра ніколи не бачила людину такою нажаханою. Малі доньчині руки хапають ключку для гольфу ззаду і тягнуть маму на землю — коли Міра піднімає погляд, Майя міцно тримає її і кричить, але вона спершу не чує слів. Вона ще ніколи не бачила такого жаху.

Хлопці зводяться на ноги і, накульгуючи, тікають. На дорозі залишаються мама з донькою, обидві нестримно ридають, мама не випускає ключку зі стиснутих кулаків, донька заспокоює її, гойдаючи у своїх обіймах:

— Усе добре, мамо, усе добре.

У будинках навколо темно, хоча їм відомо, що зараз на цій вулиці всі прокинулися. Мірі хочеться зірватися на ноги й ричати на них, кидати каміння у ЇХНІ чортові вікна, але донька міцно тримає її, вони так і сидять посередині дороги і відчувають тремтливе дихання на шкірі одна одної. Майя шепоче:

— Знаєш, коли я була маленька, інші батьки в дитячому садку називали тебе «вовчицею», бо тебе боялися. А всі мої друзі хотіли мати таку маму, як ти.

Міра схлипує доньці на вухо:

— Ти не заслужила на таке чортове життя, люба моя, ти не заслужила на таке…

Майя бере в долоні мамине обличчя і ніжно цілує її в чоло.

— Мамо, я знаю, що ти могла б убити заради мене. Знаю, що могла б віддати за мене життя. Але ми з тобою зможемо це пережити. Тому що я твоя донька. У мені кров вовка.

Петер переносить їх у «вольво». Спочатку доньку, потім маму Вмикає задній хід і повільно їде вулицею. Додому.

Велосипеди так і залишаються лежати на снігу, наступного дня їх уже не видно. І ніхто з тих, хто мешкає на цій вулиці, не стане про це говорити.

41

У Бйорнстаді настає ранок, йому байдуже до маленьких людських життів десь унизу. Розбите вікно зсередини заклеїли картоном, сестра з братом виснажені сплять на матрацах у коридорі, якнайдалі від інших вікон. Уві сні Лео згортається клубком біля Майї, так він робив у чотирирічному віці, коли прокрадався до сестри в кімнату, якщо йому снилися нічні жахіття.

Петер з Мірою сидять на кухні, тримаються за руки.

— Ти думаєш, що я не справжній чоловік, бо не вмію битися? — шепоче він.

— А ти думаєш, що я не справжня жінка, бо я це вмію? — запитує вона.

— Я… треб… ми мусимо відвезти звідси дітей, — шепоче він.

— Ми не можемо їх захистити. Любий, не має значення, куди ми поїдемо, ми не можемо їх захистити, — відповідає вона.

— З цим неможливо жити, просто неможливо, — схлипує Петер.

— Я знаю, — каже Міра.

Цілує його, усміхається й шепоче:

— Ти нормальний чоловік. Ти дуже і дуже мужній у багатьох інших справах. Наприклад, ти НІКОЛИ не визнаєш, що не маєш рації.

Він відповідає їй у волосся:

— А ти — жіночна. Найжіночніша з усіх, кого я зустрічав. Наприклад, тобі НІКОЛИ не можна вірити у грі «камінь-ножиці-папір».

Вони обоє сміються. Навіть цього ранку. Тому що можуть і мусять сміятися. Це їхнє благословення, воно їм іще належить.

Рамона курить перед «Хутром», вулиця безлюдна, небо чорне, але вона здалеку бачить цуценя, навіть незважаючи на погану погоду. Заходиться сухим кашлем, коли з темряви перевальцем виходить Суне; можна було б подумати, що Рамона хихоче, якби вона трохи менше курила. На років сорок-п’ятдесят менше.

Суне прикрикує на цуценя, але воно навіть