Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

Під час весняного прання графиня Мерта велить їй стояти коло балії в пральні. Вона сама приходить глянути на її роботу.

— Вода в тебе занадто холодна, — заявляє стара графиня, бере окропу з казана і ллє невістці на голі руки.

День холодний, а пралям треба полоскати білизну в озері. Їх шмагає дощ із снігом. Одежа змокла до рубця і стала важкою, як оливо. Нелегко орудувати праником: з-під делікатних нігтів виступає кров.

Одначе графиня Елісабет не скаржиться, тільки хвалить бога за його ласку. Бо де ж знайде покутниця втіху, як не в терпінні? Сучкувата палиця падає на спину покутниці легенько; мов трояндові пелюстки.

Молода графиня скоро дізнається, що Єста Берлінг живий. Стара тільки здурила її, щоб вона призналася. Ну то й що? Така дорога покути! Така воля божа! Він цим хотів навернути грішницю на шлях покори.

Одне тільки тривожить молоду графиню: що буде з її свекрухою? Адже це через неї бог зробив серце старої твердим, мов камінь. О, хай же він не судить її надто суворо! Вона ж бо мусить бути лиха, щоб допомогти грішниці знову здобути божу ласку.

Вона не знала, що часто душа, яка вже скуштувала всяких розкошів, шукає втіхи в жорстокості. Коли похмурій, невситимій душі бракує милування й лестощів, насолоди танців і азарту гри, вона поринає в свою темну глибінь і видобуває на заміну їм жорстокість. Вона мучить тварин та людей, і її пригаслі почуття знаходять у цьому для себе поживу.

Стара графиня не свідома своєї жорстокості. Вона вважає, що то просто кара легковажній жінці. Часом вона годинами не спить уночі й міркує, яку б іще вигадати їй муку.

Якось увечері вона обходить будинок і велить невістці присвічувати. Та несе свічку в руці, без свічника.

— Свічка догоряє, — каже молода графиня.

— Як кінчається свічка, то хай горить свічник, — відповідає свекруха.

І вони йдуть далі, аж поки чадний гніт гасне на попеченій невістчиній долоні.

Та це ще дитячі забавки. Є муки душевні, набагато гірші за тілесні. Графиня Мерта запрошує гостей і наказує невістці слугувати їм коло столу.

Це день великої проби для покутниці. Чужі люди дивитимуться на її приниження. Побачать, що вона вже не гідна сидіти біля столу свого чоловіка. О, який глум світитиметься в їхніх холодних очах!

Та виходить гірше, втричі гірше. Ніхто з гостей не зважується глянути на неї. Всі, чоловіки й жінки, сидять коло столу мовчазні, пригноблені, якісь наче зніяковілі.

Але вона збирає той сором, як пекучий жар, і бере на свою голову. Невже справді вона вчинила такий тяжкий гріх? Невже вона ганьбить усіх своєю присутністю?

Аж ось приходить спокуса. Анна Шернгек, колишня її приятелька, і суддя з Мункерюда, що сидить поруч неї, зупиняють графиню, коли вона проходить повз них, відбирають від неї полумисок, знаходять їй стілець і не відпускають від столу.

— Сядь, голубко, біля нас, — каже суддя. — Ти не вчинила нічого поганого.

І тоді гості в один голос заявляють, що коли вона не сяде до столу, то вони підуть собі геть. Мовляв, вони ж не кати. І не найнялися потакувати графині Мерті. Їх так легко не обдуриш, як недоумкуватого Генріка.

— Ох, люди добрі! Приятелі милі! Не будьте такі жалісливі. Ви змушуєте мене перед усіма сказати про свій гріх. Я дуже кохала одного чоловіка.

— Дитино, ти сама не знаєш, що таке гріх. Не відаєш, яка ти невинна. Єста Берлінг навіть не здогадується, що ти його любиш. Посядь знову належне тобі місце в своєму домі, бо ти не зробила нічого поганого.

На якийсь час вони підбадьорюють її і самі радіють, мов діти. За столом чути сміх і жарти.

Запальні, співчутливі люди, вони дуже добрі, а все ж прислані від спокусника. Вони хочуть умовити її, що вона мучениця, і відверто називають графиню Мерту відьмою.

Але вони нічого не розуміють. Не знають, як її душа прагне чистоти, як серце змушує її шукати кам’янистої дороги й палючого сонця.

Часом графиня Мерта силує її цілий день сидіти біля кросен, а сама розповідає безконечні історії про Єсту Берлінга, вигнаного священика й авантурника. Коли їй, бува, зраджує пам’ять, вона додає щось від себе, аби тільки його наймення цілий день бриніло у вухах молодої графині, що найдужче цього боїться. Їй тоді здається, що покуті ніколи не буде кінця. Кохання її не хоче вмирати. І молода графиня думає, що швидше помре вона сама. Вона починає підупадати на силі, часто хворіє.

— А де ж бариться твій герой? — глузливо питає графиня Мерта. — Я щодня сподіваюся, що він з’явиться на чолі своїх кавалерів. Чому він не нападе на Борг, не посадовить тебе на трон, а мене й твого чоловіка не замкне зв’язаних у башті? Може, забув уже тебе?

Молодій графині кортить захистити його, сказати, що вона сама заборонила Єсті приходити на допомогу. Але ні, краще мовчати, мовчати й мучитись.

З кожним днем її дедалі дужче палить вогонь самоприниження. Вона весь час ходить у гарячці і так знесиліла, що насилу тримається на ногах. Їй хочеться тільки одного — смерті. Всі життєві сили зійшли нанівець: кохання й радість не сміють навіть ворухнутися в її серці. Вона вже не боїться ніякої муки.

А чоловік ніби й зовсім забув про неї. Він на цілі дні замикається в своєму кабінеті і вивчає нерозбірливі манускрипти і трактати, друковані старосвітнім, нечітким шрифтом.

Він дістає з точеної дерев’яної скриньки грамоти про дворянство, писані на пергаменті, з величезними вислими печатками Шведського королівства, зробленими з червоного воску, роздивляється на старовинні герби з лілеями на білому тлі і грифами на блакитному. На таких речах він знається і любить про них говорити. Без кінця перечитує давні епітафії і некрологи шляхетних графів Дона, де їхні вчинки порівнювано з подвигами великих людей Ізраїля і богів Еллади.

Ті старожитності завжди давали йому втіху. А про свою молоду дружину він і думати перестав.

Графиня Мерта сказала слово, що вбило в його серці всю любов до Елісабет: «Вона пішла за тебе задля грошей».

Кожному чоловікові важко було б таке слухати. Це слово гасить кохання. Тепер графові байдуже, що станеться з його молодою дружиною. Якщо мати зуміє навернути її на шлях обов’язку, то добре. Граф Генрік завжди був у захваті лід своєї матері.

Тортури молодої графині