Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

— Я прийшла… — затинається вона, — прийшла, щоб… О пане Берлінгу, ви не зробили того, що задумали? Скажіть, що ні! Я так злякалась, як ви побігли за мною, але я саме вас хотіла побачити. Хотіла попросити, щоб ви забули про те, що я вам сказала, і приходили до нас, як раніше.

— Як ви сюди дісталися, графине?

Графиня нервово сміється.

— Я певна була, що спізнюся, але нікому не хотіла казати, що йду в Екебю. Та й, зрештою, ви самі знаєте, що озером тепер не можна їхати кіньми.

— То ви йшли озером?

— Так. Але прошу вас, пане Берлінгу, скажіть мені: ви вже заручилися? Розумієте, я дуже не хотіла б, щоб до такого дійшлося. Це, бачите, була б велика несправедливість, і я відчуваю, що все через мене. Не треба було брати мої слава так близько до серця. Я тут чужа й не знаю тутешніх звичаїв. У Борзі стало так порожньо, відколи ви не приходите, пане Берлінгу.

Єста Берлінг стоїть серед мокрих зарослів вільшини в болоті, а йому здавалось, ніби його хтось обсипав оберемком троянд. Він бреде по коліна в трояндах, квітки сяють для нього в темряві, він жадібно вдихає їхні пахощі.

— Ви вже заручилися? — знову питає графиня.

Єста знає, що треба відповісти й покласти край її тривозі, хоч так радісно відчувати, що вона хвилюється за нього. О, йому стає тепло й легко на серці, коли він думає, яку важку дорогу вона здолала, як вимокла й змерзла, як їй було страшно, коли чує, що в голосі її бринять сльози!

— Ні, не заручився, — нарешті відповідає він.

Тоді графиня знову бере його руку й ніжно гладить її.

— Я така рада, така рада, — каже вона, а груди її, здавлені досі тривогою, здригаються від плачу.

Стежка поетова встелена квітками, в серці його тане без сліду морок, зло і зненависть.

— Яка ви добра, яка ласкава! — шепоче він.

А поряд із ними хвилі долають велич і славу Екебю. Люди на березі лишилися без керівника, ніхто більше не додає їхнім серцям мужності й надії, гребля валиться, хвилі ховають її під собою, тоді переможно кидаються на відрогу, де стоять млин і кузня. Ніхто вже не чинить їм опору, кожен думає тільки про те, щоб урятувати себе й своє майно.

Певна річ, що Єста проводить графиню додому. А як же інакше? Не може ж він кинути її напризволяще темної ночі, не може ж дозволити, щоб вона ще раз мандрувала сама талою кригою. Їм і на думку не спало, що Єста потрібен біля кузні, вони так раділи, що нарешті помирилися.

Легко повірити, що в серцях їхніх розквітло палке взаємне кохання, та хто про це знає напевне? Найчудовіша пригода їхнього життя дійшла до мене тільки в коротких, уриваних шматках. Я, власне, майже нічого не знаю про те, що діялося в їхніх душах. Не можу сказати, що керувало їхніми вчинками. Знаю лише, що тієї ночі молода, вродлива жінка важила, своїм життям, своєю честю, доброю славою і здоров’ям, щоб вернути бідолашного грішника на правдивий шлях. Знаю лише, що тієї ночі Єста Берлінг знехтував велич і славу улюбленої садиби, щоб провести жінку, яка задля нього переборола страх смерті, страх неслави, страх покари.

Я часто подумки йшла за ними кригою тієї жахливої ночі, що для них так добре скінчилася. Мабуть, у серцях їхніх не було нічого прихованого й недозволеного, що треба було б стримувати й тлумити, коли вони йшли озером, весело розмовляючи про все, що сталося за час їхньої розлуки.

Він знов її раб, паж, що лежить біля її ніг, а вона його пані.

Вони тільки веселі й щасливі. Ніхто з них і словом не згадує про кохання.

Вони бредуть водою і сміються. Сміються, коли шукають стежки, коли її гублять, коли ковзаються й падають і коли підводяться. Весь час сміються.

Знову це благословенне життя здається їм веселою грою, а самі вони — мов ті діти, що на якийсь час були посварилися. О, як чудово помиритися й знову гратися разом!

По узбережжю пішли пересуди. Почула про графинину мандрівку й Анна Шернгек.

— Бачу, що господь має не одну тятиву до свого лука, — мовила вона. — Я згнічу своє серце й лишуся тут, де мене треба. Бог зробить з Єсти Берлінга людину й без мене.

Розділ шістнадцятий

ПОКУТА

Любі приятелі, якщо вам трапиться зустріти десь на дорозі нещасного мандрівця, нужденного, марного бідолаху, що відкинув на спину капелюха і тримає черевики в руках, щоб голову палило сонце, а ноги ступали по камінню, беззахисну істоту, що сама накликає собі на голову лихо, — з тихим тремтінням уступіться йому з дороги!. То, бачите, покутник, що мандрує до святого гробу.

Покутник мусить ходити в грубому плащі і їсти тільки сухий хліб з водою, хоч би то був і сам король. Він мусить іти, а не їхати, жебрати, а не мати щось своє. Він мусить спати посеред реп’яхів і витирати коліньми тверді надмогильні камені. Мусить шмагати себе по спині нагайкою і не знає іншої втіхи, крім страждання, іншої радості, крім смутку.

Молода графиня Елісабет також колись носила грубий плащ і йшла тернистою стежкою. Серце звинувачувало її в гріху. Воно прагнуло муки, як стомлений теплої купелі.

Її спостигло страшне лихо, але вона радісно пірнула в морок страждань.

Чоловік її, молодий граф із стародавньою головою, повернувся до Борга вранці після тієї ночі, коли повінь забрала млин і кузню в Екебю. Тільки-но він приїхав, як графиня Мерта звеліла покликати його до себе й почала розповідати дивовижні речі:

— Дружина твоя десь віялась уночі, Генріку. Її не було кілька годин. А повернулася вона в товаристві одного чоловіка. Я чула, як він казав їй на добраніч, і знаю, хто то був. Я чула, як вона виходила і як повернулася, хоч це не має значення. Вона тебе обдурює, Генріку, та святенниця, що порозвішувала на всіх вікнах сітчасті фіранки, аби тільки мене подратувати. Вона ніколи тебе не любила, бідолахо мій. Просто батько хотів її вигідно віддати заміж. Вона пішла за тебе через твої маєтки.

Графиня Мерта так хитро повела мову, що граф Генрік розлютився. Він хотів негайно розлучитися, хотів відіслати свою дружину додому,