Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

— То чому ж ви не послали по нього?

—. Отакої! Та ми щодня посилали, але він не міг прийти, бо виточував скраклі й будував альтанки в Екебю.

Єста відразу збагнув, як йому поведеться в цій мандрівці.

Він рушив далі на північ, до Б’єрніда. І там було дуже гарно, в такому куточку хоч і замок не гріх спорудити. Великий будинок панував над долиною, що стелилася півколом, оточена з трьох боків могутніми горами, а з четвертого озером Левен, — воно якраз тут кінчалося. Єста бачив, що кращого місця помріяти й погуляти при місячному світлі, як тамтешні стежки вздовж берега, повз водоспад, до кузні, обладнаної у великій печері, годі й знайти. Та от залізо… чи є там залізо?

Ні, звісно, нема. В них не було вугілля, а з Екебю не прислано грошей заплатити вуглярам і тим, хто мав його везти. Рудня не працювала цілу зиму.

Тоді Єста повертає назад на південь. Він навідується до Гона на східному березі Левену і до Левстафорша, загубленого серед лісу, але й тут йому ведеться не краще. Ніде немає заліза, і виходить, що все через кавалерів.

Єста приїздить додому, до Екебю, і кавалери з понурими мінами оглядають якихось там п’ятдесят шеппундів заліза, що лишилися в каморі. Голови їхні хиляться з горя, бо вони чують, як уся природа глузує з Екебю. Їм здається, що земля здригається з плачу, що дерева гнівно погрожують їм, що трава й зілля тужать над занепадом слави Екебю.

Та навіщо стільки охкати й дивуватися? Адже в Екебю залізо є!

Он воно, навантажене на баржі коло берега Кларельва, готове плисти річкою до Карлстада, де його важитимуть, готове мандрувати потім суднами з озера Венерн до Гетеборга. Честь Екебю врятовано.

Але ж хіба може таке бути? Адже в Екебю знайшлося не більше п’ятдесяти шеппундів заліза, а в інших шести руднях не було нічого. Хіба може бути, що кілька барж повезуть цілу гору заліза важити до Карлстада? Авжеж, спитайте про це кавалерів.

Кавалери стоять на палубах важких, неповоротких суден. Вони наміряються самі везти залізо з Екебю до Гетеборга, Вони б не звірили його на жодного перевізника, на жодного звичайного смертного. Кавалери набрали з собою пляшок і кошиків з харчами, прихопили валторни і скрипки, рушниці, вудки й карти. Вони готові на все задля свого любого заліза, вони його не покинуть доти, доки не вивантажать на пристані в Гетеборзі. Вони самі його вантажили, самі вивантажать, самі пильнуватимуть вітрил і стерна. Це завдання якраз їм до снаги. Бо хіба в Кларельві є якась мілина або у Венерні підводний риф, щоб кавалери про них не знали? Хіба вони не так само вправно орудують стерном і талями, як смичком і віжками?

Ніщо в світі їм не таке миле, як це залізо на баржах. Вони ходять коло нього, як біля найтоншого скляного посуду, вкривають його брезентом. Хай жоден шматочок не лежить просто неба! Бо ці важкі сірі штаби мають підтримати славу Екебю. Нехай жоден чужинець не погляне на нього байдужим оком!

О Екебю, наша пожадана оселе, хай не поблякне слава твоя!

Ніхто не лишається вдома. Дядько Ебергард покидає свій столик, а кузен Крістофер — місце коло груби. Навіть ласкавий Левенборг тут. Ніхто не лишається осторонь, якщо йдеться про славу Екебю.

Одначе Левенборгові вадить дивитися на Кларельв. Він не бачив цієї річки тридцять сім років і стільки ж не сідав у човен. Він ненавидить блискучу гладінь озер і сірі швидкі річки. Вони йому нагадують про страшну подію, і через те він їх уникає, але хто може всидіти сьогодні вдома! Він теж мусить разом з усіма рятувати славу Екебю.

Тридцять сім років тому на очах у Левенборга втонула в Кларельві його суджена. Відтоді він, бідолашний, трохи схибнувся.

Тепер він стоїть, дивиться на воду, і в його старечому мозку наростає тривога. Сіра річка, вкрита блискучими брижами, здається йому велетенською гадюкою з срібною лускою, що причаїлася й чигає на когось. Жовті високі піщані береги, між якими звивається річка, здаються йому стінами пастки, на дні якої лежить гадюка, а широка дорога, що перетинає береги й глибоким піском тягнеться до перевозу, де стоять баржі, — війстям до страхітливої пастки.

Маленький дідок стоїть і дивиться на все те невинними блакитними очима. Вітер грається його довгим білим чубом, а щоки, що звичайно цвітуть ніжним рум’янцем, аж побіліли з жаху. Він твердо впевнений, наче йому хто сказав таке, що скоро дорогою має надійти жертва й кинутись у пащу причаєній гадюці.

Кавалери вже наміряються відчалювати і беруть довгі жердини, щоб зіпхнути баржі на течію, коли це Левенборг гукає:

— Постривайте! На бога, постривайте, кажу вам!

Кавалери, звичайно, розуміють, що в нього будить ляк похитування палуби під ногами, але мимохіть затримують підняті жердини.

А Левенборгові все здається, що річка чигає на здобич і зараз неодмінно має надійти жертва й кинутись їй у пащу. Він застережливо піднімає руку й показує на дорогу, наче когось побачив на ній.

Всім відомо, що в житті бувають такі чудні збіги, як оце тепер. Хто ще здатен дивуватися, то хай дивується, що кавалери опинилися з своїми баржами коло перевозу на Кларельві саме вранці після тієї ночі, коли графиня Елісабет подалася в мандрівку. Та було б ще дивовижніше, якби вона в горі своєму не дістала ні від кого допомоги. Вона проблукала цілу ніч і вийшла на дорогу коло переправи якраз тої хвилини, коли вже кавалери намірялись відчалити. Вони спинились і дивилися, як вона домовлялася з перевізником і як той відв’язував порон. Вона була в селянському вбранні, і кавалери не впізнали її. Та все одно вони пильно приглядалися, бо щось у тій жінці було їм знайоме. Поки вона розмовляла з перевізником, на дорозі з’явилась хмара куряви, а з неї вигулькнула велика жовта карета. Молода графиня збагнула, що то карета з Борга, — її шукають і зараз знайдуть. Годі було й сподіватися втекти пороном, а сховатись можна тільки на баржах. Жінка метнулась до них, не роздивившись, що там за люди стояли на палубі. І добре, що не роздивилася, а то вона радше кинулась би коням лід ноги, аніж шукала б у них захисту.

Опинившись на палубі, вона лише крикнула:

— Сховайте мене, сховайте!

Тоді спіткнулась і впала на залізо. Кавалери почали її заспокоювати. Вони швиденько відштовхнулись від