Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

Ще кілька днів Єста тримався, — поки треба було рятувати славу Екебю. Він довіз залізо до Канікенеса, зважив його, а тоді надовго занепав на силі й тяжко засумував.

Поки вони пливли баржами, кавалери не помічали в ньому ніякої зміни. Він натужував кожен нерв, щоб здаватися веселим і безжурним, бо тільки так можна було врятуй вати славу Екебю. Хіба вони змогли б упоратися з таким ризикованим задумом, якби взялися до нього з понурими обличчями і з важким серцем?

Якщо правда те, що люди кажуть, буцімто кавалери того разу везли більше піску, ніж заліза, якщо правда, буцімто вони носили на вату в Канікенесі те саме залізо, поки наважили багато сотень шеппундів, якщо правда, буцімто їм пощастило тому, що вагар та його помічники всмак пригостилися наїдками й напоями, привезеними з Екебю, то кожен зрозуміє, що на баржах із залізом годилося бути веселому.

Хто може знати напевне, чи так воно було, чи ні? Але якщо так, то, звичайно, Єста Берлінг не мав часу сумувати. Хоч пригоди й небезпеки теж не тішили його. Тільки-но залізо було зважене, його пойняла розпука.

— О Екебю, моя пожадана оселе! — вигукнув тоді Єста сам до себе. — Хай не поблякне слава твоя!

Одержавши від вагаря посвідчення, кавалери навантажили своє залізо на одно з суден, що плавали по озеру Венерн. Звичайно, до Гетеборта його вже везли самі шкіпери, а господарі вермландських рудень, діставши від вагаря посвідчення, що залізо повантажено, ні про що вже більше не дбали. Одначе кавалери не хотіли кидати справу, не докінчивши її, вони поклали собі везти залізо аж до Гетеборга.

Дорогою їх спіткало нещастя. Вночі знялася буря, судно лишилося без стерна, нагналося на підводну скелю й потонуло разом із коштовним вантажем. Валторни, карти й непочаті пляшки вина теж пішли на дно. Та як добре подумати, то чи варто жалкувати за тим залізом? Адже славу Екебю врятовано, Залізо було на вазі в Канікенесі. І хай навіть майорові довелося сісти й написати листа до купця в Гетеборг, що він відмовляється від грошей, оскільки залізо до міста не допливло, то й що тут такого? Екебю не збідніло, і славу його врятовано.

А як пристані й опусти, копальні й вуглярські ями, судна та баржі почнуть перешіптуватись про ту дивну виправу? Як лісами піде глухий шум, що вся та історія з залізом була чисте ошуканство, як цілий Вермланд почне говорити, що на баржах усього було нещасних п’ятдесят шеппундів заліза і що судно розбито навмисне? В такому разі, то зухвала витівка, гідна кавалерів. Така витівка не могла зашкодити славі старого маєтку.

Але все це сталося так давно. Може, кавалери купили залізо десь в іншому місці або знайшли його в якійсь забутій коморі. Такі речі важко перевірити. Принаймні вагар і чути не хотів ні про яке ошуканство, а вже хто, як не він, мав би це знати.

Повернувшись додому, кавалери почули новину. Шлюб графа Дони підлягає скасуванню. Граф послав свого управителя до Італії збирати докази, що шлюб не був законний. Той повернувся влітку з утішними вістями. В чому вони полягали, я напевне не знаю. З давніми переказами треба бути обережному, як з прив’ялими трояндами: вони легко гублять пелюстки, коли їх занадто пильно досліджувати. Кажуть, нібито вінчав їх в Італії несправжній священик. Більше мені нічого не відомо, але правда те, що церковний капітул у Бру скасував шлюб графа Дони з Елісабет фон Турн.

Молода жінка про це не знала. Вона, якщо тільки не померла дорогою, жила собі десь на хуторі серед селян.

Розділ вісімнадцятий

ЛІЛЬЄКРУНА ВДОМА

Серед кавалерів, як я не раз уже згадувала, жив один великий музика. То був високий, кремезний, головатий чоловік з буйним чорним чубом. На ту пору він мав не більше як сорок років, однак повне вугласте обличчя та мляві рухи робили його набагато старішим. Він був доброї, проте сумовитої вдачі.

Якось після обіду Лільєкруна взяв під пахву скрипку і пішов з Екебю. Він ні з ким не прощався, хоч не мав наміру вертатися назад. Йому остогидло життя в Екебю, відколи він побачив графиню Елісабет у такій біді. Лільєкруна йшов не спочиваючи цілий вечір та цілу ніч і над ранок добувся до своєї домівки — невеличкої садиби, званої Левдаля.

Було так рано, що всі ще спали. Лільєкруна сів на зелену гойдалку перед будинком і задивився на свою оселю. Господи! Чи є де краще місце? Подвір’я перед домом встеляла рівна, зелена, як вруно, трава. Другого такого моріжка не було більше ніде в світі. На ньому паслися вівці, гралися діти, а трава лишалася така сама густа й зелена. Його ніколи не кошено, але щонайменше раз на тиждень господиня веліла змітати з свіжої трави гіллячки, солому та сухе листя. Лільєкруна скинув оком на досипану піском стежечку і раптом підібгав під себе ноги. Діти пізно ввечері загребли стежечку залізними грабельками, повиписувавши на ній справжні візерунки, а він своїми чоботиськами наробив їм страшної шкоди. Аж дивно, як тут усе повиростало! Шість горобин, що вартували подвір’я, були високі, мов буки, і розлогі, мов дуби. Таких дерев тут іще, мабуть, ніколи й не бачено. Вони були прегарні: товсті стовбури вкривав жовтавий мох, а з темної зелені листя прозирали великі білі китиці квітів, немов зірки з неба. Справді-таки дивно — як буяють дерева на цьому подвір’ї! Он стоїть стара верба, така товста, що й двоє чоловік її не обнімуть. Вона вже трухлява, дуплиста, та ще й блискавка відчахнула їй верхівку. Але вмирати вона не хоче. Щовесни з розколеного стовбура витикаються зелені паростки — показують, що верба жива. Черемшина на східному причілку вигналася так, що затіняє весь будинок. Дах із дернини геть білий від її пелюсток, бо черемшина вже відцвіла. А березам, що купками стоять на полі, тут справжній рай. Вони ростуть, як самі хочуть, ніби заповзялись наслідувати інші дерева. Одна скидається на липу: густа, кучерява, з буйною кроною, інша виструнчилась рівно, як тополя, ще інша опустила віття, мов плакуча верба. Всі різні, і всі гарні.

Лільєкруна підвівся й обійшов будинок. Там починався садок — такий препишний, що він аж спинився й затамував дух. Квітли яблуні. Звичайно, це не дивина — яблуні цвітуть і в