Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

В ній сиділи граф Генрік і графиня Мерта. Граф зіскочив на землю, щоб довідатись у перевізника, чи той не бачив його дружини. А що йому було трохи соромно питати навпростець, то він мовив:

— У нас щось зникло!

— Он як! — здивувався перевізник.:

— Еге ж, щось зникло. Я хочу вас запитати, чи ви нічого не бачили?

— А чого саме?

— Байдуже! Але в нас щось зникло. Я хотів би знати, чи ви сьогодні не перевозили чогось на той берег?

Звісно, він так нічого й не довідався, і графині Мерті довелося самій побалакати з перевізником. За хвилину вона вже про все дізналася. Та, кого вони шукали, була на одній із барж, що повільно пливли за течією.

— А що то за люди на баржах?

— Та кавалери, як їх тут називають.

— Он як, — мовила графиня. — Чуєш, Генріку, твоя дружина опинилась під доброю опікою. Можна спокійно вертатися додому.

Але на баржах було не так весело, як думала собі графиня Мерта. Поки видно було жовту карету, перелякана жінка непорушно сиділа, зіщулившись, на купі заліза й мовчала. Тільки дивилася на берег.

Мабуть, аж як карета поїхала, молода графиня впізнала кавалерів. Вона схопилася, ніби знову хотіла кудись тікати, проте кавалери, що стояли найближче, стримали її. Вона тихо застогнала й знову сіла.

Кавалери не зважувались ні озиватись до неї, ані про щось питати. Вона здавалася майже причинною.

Безжурні голови кавалерів почали хилитися під ношею відповідальності. Вже саме залізо було досить важким тягарем на їхні незвичні плечі, а тепер ще й додалася турбота про молоду родовиту жінку, що втекла від свого чоловіка.

Зустрівши, бувало, взимку що молоду жінку на балу, дехто з кавалерів згадував свою меншу сестру, що її він колись так любив. Як він грався чи бився з сестрою, то намагався бути обережним, а як розмовляв із нею, то стежив, щоб не сказати поганого слова. Коли якийсь чужий хлопчисько, граючись, надто напосідався на неї або співав їй непристойних пісень, то він кидався на того нахабу і лупцював, скільки мав сили, щоб сестричка не почула чогось негарного, щоб її серця не торкнулось горе, не вразило зло і ненависть.

Графиня Елісабет була для них усіх такою веселою сестричкою. Коли вона клала свої ручки в їхні тверді долоні, то немовби казала: «Дивись, яка я тендітна! Але ти мій старший брат, ти захистиш мене від інших і від себе самого!» І кавалери при ній завжди поводились як справжні лицарі.

Тепер вони перелякано дивились на молоду графиню і майже не впізнавали її. Вона була виснажена й змарніла, шия потоншала, обличчя стало аж прозоре. Мабуть, вона вночі впала і вдарилась, бо з невеличкої ранки на скроні подеколи скапувала кров, а русяві кучері, що нависали на чоло, злиплися від крові. Вбрання її забруднилося від довгої мандрівки мокрими росяними дорогами, черевики розтопталися. Кавалерам, стискало серце тяжке почуття: перед ними сиділа немов якась чужа, незнайома жінка. У тієї графині Елісабет, що вони знали, очі не горіли такою нестямою. Їхню бідолашну сестричку доведено мало не до божевілля. Здавалося, що за те змучене тіло запекло змагаються дві душі — справжня і якась інша, не з цього світу.

Але кавалерам не треба було тривожитися, що з нею робити. В ній прокинулись давні думки. Знову з’явилася спокуса! Бог ще раз хоче її випробувати. Адже вона опинилася серед приятелів! Невже вона зверне з дороги покути?

Графиня підвелася й заявила, що їй треба йти.

Кавалери пробували заспокоїти її: мовляв, хай нічого не боїться, вони її захистять хоч від яких переслідувачів.

Та вона водно просила, щоб їй дозволили маленьким човником, прив’язаним до баржі, доплисти до берега і мандрувати далі самій.

Але як же можна відпустити її? Що з нею станеться? Найкраще їй лишитися з ними. Вони, щоправда, тільки вбогі старі люди, проте неодмінно знайдуть спосіб їй допомогти.

Графиня заламувала руки й просилася на берег, та вони не здалися на її благання, бачивши, яка вона квола й нещасна. Їм було страшно, що вона загине десь на дорозі.

Єста Берлінг стояв осторонь і дивився на воду. Він боявся, що графині буде неприємно бачити його, хоч і не знав напевне. Зате в нього серце тріпотіло, з радощів. «Ніхто не знає, де тепер вона, — міркував Єста. — Ми заберемо її до Екебю. Там ми надійно сховаємо її і будемо ласкаві до неї. Вона стане нашою королевою, нашою володаркою, але ніхто не знатиме, що вона в нас. Ми її берегтимем, як свого ока. Може, вона серед нас буде щаслива. Старі кавалери леліяли б її, як рідну дочку.

Сам Єста ніколи не важився з’ясувати собі, чи кохає вія графиню. Знав тільки одне: вона йому не могла належати, не впавши в гріх, а намовляти її до чогось ницого й негарного він не хотів. Але сховати графиню в Екебю, оточити ласкою, коли інші так тяжко її скривдили, дати їй можливість знову втішатися життям, — о які мрії, які блаженні мрії!

Та враз Єста отямився від тих мрій, бо в голосі графині забриніла смертельна туга. В розпуці вона впала перед кавалерами на коліна й благала відпустити її.

— Господь ще не простив мені! — казала вона. — Пустіть мене на берег!

Єста побачив, що ніхто з кавалерів не має сили виконати її прохання, і зрозумів, що доведеться йому самому відвозити її. Йому, що кохав її.

Єста насилу йшов, ноги не слухались його, а все ж він підступив до неї і сказав, що перевезе її на берег.

Графиня відразу підвелася. Єста заніс її в човен і рушив до східного берега. Підпливши до вузенької стежечки, вія допоміг графині висісти.

— Що ж тепер буде з вами, графине? — запитав він.

Вона значуще підняла пальця й показала на небо.

— Якщо вас спіткає біда, графине…

Далі Єста не доказав, голос йому надломився, але вона зрозуміла й мовила:

— Я дам вам знати, якщо буде треба.

— Я радий би захистити вас від усякого зла, — сказав Єста.

На прощання графиня подала йому руку. Він більше не здобувся на слово. Рука її лежала в його долоні безживна й холодна.

Графиня не чула нічого, крім внутрішнього голосу, що велів їй іти між чужі люди. І, мабуть, не розуміла, що тієї хвилини розлучається з тим, кого вона кохає.

Графиня пішла собі, а Єста повеслував назад до