Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф
— Вам би, графине, треба було поговорити з графом, — мовила вона. — Господи, ви ще зовсім дитина. Ви навіть не знаєте, що вас чекає, але я добре бачу, до чого йдеться.
Та саме про це графиня Елісабет не могла говорити зі своїм чоловіком, коли він мав на неї таку тяжку підозру.
Тієї ночі вона тихенько одяглась і вийшла з дому. Одяглася простою дівчиною і несла в руці клуночок. Вона хотіла піти з дому і більше ніколи туди не повертатися.
Графиня тікала не від муки й страждань. Вона просто подумала, що бог дав їй знак і вона повинна піти з дому, щоб зберегти здоров’я й силу.
Вона подалася не на захід через озеро, бо там мешкав той, кого вона кохала. І не на північ, бо там було багато її приятелів. І не на південь, бо там, далеко-далеко, був її батьківський дім, а вона не хотіла й на ступінь наблизитись до нього. Вона рушила на схід, бо знала, що там нема ані жодної знайомої оселі, ані близького приятеля, ані навіть знайомої людини — нікого, хто б їй допоміг і порадив.
Вона йшла з важким серцем, бо відчувала, що бог їй ще не простив. А все ж раділа, що відтепер нестиме свій хрест серед чужих людей. Їхні байдужі погляди тамуватимуть біль її серця, як тамує біль холодна криця, прикладена до набряклих рук і ніг.
Графиня вирішила мандрувати, аж поки знайде на узліссі вбогу садибу, де її ніхто не знатиме. «Мене спостигло нещастя, — скаже вона. — Батьки вигнали, мене з дому. Прихистіть мене й нагодуйте, поки я сама зможу заробити собі на хліб! Я маю трохи грошей».
Так мандрувала вона ясної червневої ночі, бо цілий травень минув для неї у тяжких муках. О травню, чудовий місяцю, коли берези змішують свою ясну зелень з темрявою смерекових лісів і з далекого півдня прилітає вітер, напоєний теплом!
Препишний місяцю, може, я здаюся тобі невдячнішою за всіх інших, хто втішається твоїми дарунками? Я ж бо жодним словом не похвалила твоєї краси.
Ох, травню, любий, ясний місяцю, чи бачив ти коли дитину, що на колінах у матері слухає казок? Поки вона чує про жорстоких велетнів і про тяжкі муки прегарних царі-: вен, очі в неї розплющені, а голівка тримається рівно, та як мати починає оповідати про щастя й сонячне сяйво, дитина стулює оченята й тихо засинає, прихиливши голову їй до грудей.
Бачиш, любий місяцю, я теж така дитина. Хай інші слухають мову про квітки й сонце, а я волію темні ночі, повні всяких видив і пригод, важкі долі, горе і розпач змучених сердець.
Розділ сімнадцятий
ЗАЛІЗО ЕКЕБЮ
Була весна, і залізо з усіх вермландських рудень почали везти до Гетеборга.
Але в Екебю не знайшлося заліза. Восени часто не було води, а весною вже господарювали кавалери.
За їхніх часів широкими гранітними порогами водоспаду Б’єркше пінився гіркий ель, а довгий Левен був повний не води, а горілки. За їхніх часів не топили чавуну в горнах і ковалі не вимахували молотами, а в самих сорочках та в дерев’яних капцях стояли коло вогню й обертали на рожнах велетенські шматки печені, а челядники тримали обценьками над полум’ям каплунів з начинкою. Тоді на пагорбах не стихали танці, на столярних верстатах замість стругати спали, а на ковадлах грали в карти. За тих часів заліза не кували в Екебю.
Та настала весна, і в гетеборзькій гуртовій конторі чекали на залізо з Екебю. Повитягувано контракти, підписані майором і майорихою, де йшлося про постачання сотень шеппундів[16] заліза.
Та що кавалерам до майоришиних контрактів? Вони розважаються, грають на скрипках, бенкетують. Вони пильнують, щоб на пагорбах не стихали танці.
Прибуло залізо із Стемне, з Сельє. Залізо з Чімсберга прибилося глухими лісами до озера Венерн. Надійшло воно з Удегольма, Мункфорша і з багатьох інших рудень. А де ж залізо з Екебю?
Чи Екебю перестало бути найкращою руднею в цілому Вермланді? Чи вже ніхто не піклується про славу цього давнього маєтку? Недбалі кавалери клопочуться ним, як вітер попелом. Їм аби не стихали танці на пагорбах. На щось інше не стає їхнього ледачого глузду.
Але водоспади й річки, човни й баржі, пристані й опусти дивуються й питають одне одного: «Чого ж не йде залізо з Екебю?»
І всі шепочуться, ліси з озерами, гори з долинами: «Чого не йде залізо з Екебю? Невже в Екебю ніколи вже не буде заліза?»
В лісових хащах починають сміятися вуглярські ями, великі молоти в темних кузнях глузливо кривляться, копальні роззявляють свої широкі пащі й регочуть, столи в гуртовій конторі двигтять зі сміху. «Чи чули ви таку чудасію? В Екебю нема заліза! В найкращій рудні Вермланду зовсім немає заліза!»
Гей ви, гульвіси! Гей ви, бездомні! Невже вй попустите, щоб така ганьба впала на Екебю? О кавалери, коли ви любите цей найчудовіший куточок на зеленій божій землі, коли тужите за ним у далекій дорозі, коли не можете говорити про нього з сторонніми, сльози не зронивши, то вставайте й рятуйте честь Екебю!
Так, в Екебю зупинились молоти, але ж, мабуть, у шести підпорядкованих йому руднях не припинилась праця? Там має бути залізо. Навіть більше, як треба.
Отож Єста Берлінг вирушає в дорогу, щоб домовитися з шістьма управителями рудень.
До Гегфорша, що лежить трохи вище на річці Б’єркшеельв, не варто заїздити, думає собі Єста. Надто він близько від Екебю, і там напевне далося взнаки господарювання кавалерів.
Єста проїхав дві милі на північ і дістався до Летафорша. То чудове місце, що. Й казати. З одного боку широко розливаються Верхній Левен, а з другого бовваніє гостроверха Гурліта в романтичному поясі лісів, як і личить старезній горі. Але в кузні, виявляється, не все гаразд: уже рік тому, як поламалося махове колесо.
— Чому ж ви його не полагодили?
— А тому, голубе, що єдиний у цій околиці столяр, здатний полагодити
