Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

Важкі ті дороги, що ними людині доводиться мандрувати по світі, вони стеляться пустелями, болотами й горами.

Але з чим порівняти ту нічну мандрівку по розталій кризі? Чи не цією дорогою мали б іти маленькі квіткарки? Чи не цією непевною, хисткою, слизькою дорогою мали б іти всі ті, хто прагне загоювати чужі рани й направляти кривду, хто має легку ступу, метке око й сповнене любові серце?

Минула північ, як графиня досягла нарешті берега коло Екебю. Вона падала на кризі, перестрибувала широкі розколини, швидко перебігала таловини, де її сліди відразу наповнювала вода, ковзалася й плазувала.

То була тяжка дорога, і графиня не раз плакала. Вона вимокла й стомилася, а навкружня темрява, безлюддя й порожнеча будили тривожні думки.

Уже біля самого Екебю їй довелося брести майже по коліна у воді. А як, нарешті, вона вибралася на берег, то не мала вже відваги йти далі. Виснажена й безпорадна, вона сіла на камені й гірко заплакала.

Важкі дороги випадають людям, і маленькі квіткарки часом уклякають, знеможені, біля свого кошика якраз тоді, коли досягнуть стежки, що її хотіли встелити квітками.

Але ця молода, родовита жінка виявилася справжньою героїнею. Адже вона ніколи не долала таких доріг у своїй сонячній вітчизні. І, мабуть, тепер, сидячи на березі цього моторошного, непривітного озера, мокра, втомлена й нещасна, вона згадує свою південну батьківщину з рівними стежками серед пишного квіту.

Коли ж ні, їй тепер байдуже до півдня й до півночі. Вона опинилась у вирі життя і плаче не з туги за вітчизною. Ця маленька квіткарка, маленька героїня плаче тому, що стомилася й не має снаги дістатись до шляху, який вона хоче встелити квітками. Плаче, бо їй здається, що вона спізнилася.

Раптом берегом надбігають люди. Вони квапляться і не помічають графині, але вона чує їхню розмову.

— Якщо впаде гребля, то кузню понесе вода, — каже хтось із них.

— І млин, і майстерні, і хати ковалів, — додає інший.

Графиня набирається відваги й біжить за ними.

Млин і кузня Екебю стоять на вузенькій відрозі, облитій бурхливою річкою Б’єркшеельв. Вона з шумом і гуркотом надбігає згори й могутнім, пінявим водоспадом кидається на відрогу. Тому, щоб захистити від води забудоване місце, перед відрогою віддавна споруджували міцну греблю. Але гребля була стара, а в Екебю господарювали кавалери. Хоч за тих часів на рудняних пагорбах не стихали танці, але ніхто не знайшов вільної хвилини поглянути, що течія, мороз і роки зробили з тією кам’яною греблею.

Та ось надходить весняна повінь, і гребля починає подаватися.

Водоспад біля Екебю — це великі гранітні пороги, що по «них ринуть води річки Б’єркшеельв. Вони вирують, хвилі наскакують одна на одну, ревуть з люті й бризкають піною, тоді летять стрімголов на каміння, на принесені згори колоди, знову встають і знов падають, піняться, сичать, гуркочуть.

Тепер ці дикі, знавіснілі хвилі, сп’янілі від весняного вітру, розпалені здобутою волею, беруться штурмувати стару кам’яну греблю. Вони люто сичать і ревуть, надбігають ближче, кидаються вгору й опадають назад, наче порозбивали собі кучеряві білі голови. Це справжня облога. Хвилі прикриваються великими крижинами, а колоди їм правлять за таран. Вони гнуть, ламають, рвуть бідолашний мур, потім раптово, мов на чийсь застережливий поклик, відступають назад, а за ними котиться великий камінь, що відірвався від греблі, і з гуркотом падає у воду.

Здається, ніби хвилі самі здивовані тим, що сталося; вони задоволено стихають, радяться… І знову кидаються на штурм! Знову прикриваються кригою, беруть дерев’яні тарани, люті, немилосердні, дикі, знавіснілі від жадоби нищення. «Якби розбити греблю, — кажуть хвилі, — якби тільки розбити її, тоді надійшла б черга млинові й кузні.

Настає день волі!.. Геть людей, геть витвори праці людської! Вони закурили нас вугіллям, запорошили борошном, вони запрягли нас у ярмо, як волів, і гонять по колу, замикають, перепиняють греблями, змушують обертати важкі колеса, нести незграбні колоди. Але тепер ми здобудемо волю!

День волі настав! Чуєте, хвилі озера Б’єркше, чуєте, брати й сестри в болотах і трясовинах, у гірських потоках і в лісових струмках! Поспішайте сюди, поспішайте сюди! Вливайтесь у річку Б’єркшеельв, поспішайте з свіжими силами, гуркотливі й шумкі, готові зломити столітнє ярмо, поспішайте! Фортеця тиранії повинна впасти. Смерть Екебю!»

І допомога надходить. Хвиля за хвилею води мчать порогами, щоб розбити голову об греблю, щоб і собі прислужитися великій справі. Захмелені весняним привіллям, дужі, одностайні в своєму намірі, вони підточують камінь по каменеві, брилу по брилі в розхитаній греблі.

Та чому ж люди дозволяють шаленіти хвилям і не чинять їм опору? Може, Екебю вимерло?

Ні. Люди позбігалися, стривожені, розгублені й безпорадні. Ніч темна, вони же бачать одне одного, не бачать, куди йти. Реве й клекоче водоспад, гуркотить крига, тріщать колоди, що б’ються одна об одну, і люди не чують власного голосу. Шаленство розбурханої стихії передається й людям — вони втрачають глузд, не знають, до чого взятися.

У маєтку озивається дзвін на сполох. «Слухайте всі, хто має вуха! Нас, біля кузні Екебю, чекає загибель! Річка заливає нас. Гребля як не видно впаде, млин і кузня в небезпеці, і наші вбогі, але дорогі нам садиби також».

Хвилі, звичайно, гадають, що дзвін кличе їхніх приятелів, бо ніхто з людей не з’являється. Зате вода з лісів і боліт усе прибуває. «Шліть підмогу, шліть підмогу! — вчувається хвилям у гудінні дзвона. — Після столітнього рабства ми нарешті звільнимося!» «Поспішайте, поспішайте!» — вторують йому хвилі.

Ревучі води й гучний дзвін співають пісню смерті величі й славі Екебю.

Тим часом люди на березі раз по раз посилають когось до панського будинку покликати кавалерів.

Та хіба їм тепер до кузні й до млина? В просторих залах зібралася з сотня гостей. Дівчина, що продає мітли, чекає в кухні. Надходить хвилина, коли вони всіх приголомшать несподіванкою. В келихах іскриться шампанське, ЇОліус підводиться виголосити врочисту промову. Старі авантурники з Екебю радіють наперед з Єстиної витівки. Зараз гості скам’яніють з подиву!

А на озері Левен молода графиня Елісабет долає жахливу, небезпечну дорогу, щоб тільки шепнути Єсті Берлінгові слово перестороги. Внизу, коло водоспаду, хвилі поспішають у наступ на Екебю, погрожують його славі й могутності, але в просторих залах панують веселощі і напружене очікування, сяють свічки, ллється вино. Там ніхто й гадки не має про те, що