Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф
Ти нас покидаєш.
Щасливий будь,
Бажаємо серцем усім!
Та вірного друга ніде не забудь
Із вермландських гір і лісів!
Доспівавши, вона заткнула йому троянди в петельку й поцілувала в уста. А тоді знову, стара проява, втекла до себе нагору.
Кохання помстилося на ній: зробило з неї посміховисько для всіх. А проте вона ніколи більше не нарікала на нього. Не закидала вже гітари й не забувала поливати трояндовий кущ своєї матері.
Мамзель Марі навчилася любити кохання з усіма його муками, сльозами й тугою.
— Краще смуток із коханням, аніж радощі без нього, — казала тепер вона.
Минав час. Майориху вигнано з Екебю, і там господарювали кавалери. А одного вечора, в неділю, Єста Берлінг, як уже говорилося, прочитав свою поему молодій графині з Борга, і вона заборонила йому з’являтися в її домі.
Кажуть, що коли Єста зачинив за собою двері графського будинку, то побачив кілька саней, що під’їжджали до Борга. Він скинув оком на невеличку даму, що сиділа в передніх санях. Йому й так було сумно на серці, а тепер, як він угледів ту даму, стало ще сумніше. Він поспішився геть, щоб його не впізнали, але в душу йому закралося передчуття якогось лиха. Чи не розмова з графинею випарувала цю жінку? Одна біда завжди ж бо тягне за собою другу.
Тим часом з’явилися служники, заходилися відстібати укривала та прибирати хутра.
Хто ж то приїхав? Хто та невеличка дама, що встала з саней? То була вона, Мерта Дона, славнозвісна графиня, власною особою!
Вона була найвеселіша і найшаленіша з жінок. Радощі світу посадовили її на свій трон і зробили королевою. Забави й розваги були її підданці. Коли ділили людську долю, їй випали ігри, танці та пригоди. Їй було вже під п’ятдесят, одначе вона належала до тих мудрих жінок, що не рахують своїх років. «Справді старий той, — казала вона, — в кого ноги вже нездатні до танцю, а вуста до сміху. Він справді відчуває страшний тягар років, а я ні».
За її молодості цей трон радощів не раз коливався, проте мінливість і непевність тільки додавали принадності її веселому життю. Сьогодні вона пурхала, мов той метелик, у королівському палаці в Стокгольмі, влаштовуючи підвечірок у покоях двірських дам, а завтра, одягнена у фрак, із паличкою в, руці, вже танцювала аж у Парижі. Вона гостювала в таборі Наполеона й пливла з Нельсоновим флотом по блакитному Середземному морю, відвідувала Віденський конгрес, а вночі перед славнозвісною битвою зважилась податися до Брюсселя на бал.
Де панувала веселість, там з’являлася й Мерта Дона, її визнана королева. З танцями, грою і жартами графиня Мерта літала по цілому світі. Чого тільки вона не перебачила на своєму віку, чого не зазнала! На її очах гриміли танці, як валилися трони, програвали в екарте цілі князівства, через легковажний жарт вибухала руїнницька війна! Вся її молодість минула у втіхах і шаленствах, і вона хотіла жити так довіку. Ніколи тіло її не було занадто, старе до танців, а серце до кохання. Ніколи не стомлювали її маскаради, вистави, веселі історії і зворушливі пісні.
Коли в світі, оберненому на бойовище, радість на якусь часину втрачала свій трон, графиня на довший чи коротший термін приїздила до старого графського замку над Левеном. Жила вона тут і за часів Священного Союзу, коли монархи та їхні двори стали для неї занадто понурі. Одного такого наїзду вона й вирішила взяти Єсту Берлінга вчителем до свого сина.
У Вермланді графиня почувалася якнайкраще. Мабуть, ніде радість не мала чудовішого царства, як у тому краї.
Там було все: співи й ігри, жадібні до любовних пригод чоловіки й веселі вродливі жінки. Не бракувало балів і бенкетів, прогулянок човном на озері місячної ночі або санками в темному лісі, подій, що поривали серця, любовних мук і страждань.
Та як померла дочка, графиня виїхала з Борга і не була в ньому цілих п’ять років. Тепер вона приїхала глянути, як поживає її невістка серед непроглядних смерекових лісів, ведмедів і снігових заметів. Вона вважала за свій обов’язок подивитися, чи дурний Генрік не замучив її до смерті своєю нудотою, і поклала собі стати янголом-охоронцем домашнього затишку. Сонячне сяйво і щастя лежало запаковане в їд сорока шкіряних валізах, її покоївкою була веселість, візником — жарт, а товаришкою — розвага.
Коли вона вибігла на ганок, її зустріли з розкритими обіймами. Її давні покої внизу чекали, готові прийняти господиню, тож невдовзі туди одне по одному перемандрували і її служник, і компаньйонка, і сорок шкіряних валіз, і тридцять коробок з капелюшками, і туалетні скриньки, і шалі, і хутра — геть усе. В цілому будинку запанували гомін і метушня. Грюкали двері, на сходах чувся тупіт. Знати було, що приїхала графиня Мерта.
Був чудовий весняний вечір, справді чудовий вечір, хоч стояв іще квітень і на озері не скресла крига. Мамзель Марі сиділа в своїй кімнаті біля відчиненого вікна, награвала на гітарі й співала.
Вона була така заполонена гітарою і спогадами, що й не помітила, як під’їхала карета й спинилася коло будинку. То була графиня Мерта. Вона зацікавлено дивилася на мамзель Марі, що сиділа коло вікна з гітарою через плече й, звівши очі до неба, співала старосвітські любовні романси.
Нарешті графиня вилізла з карети й зайшла до покою, де три працьовитих дівчини сиділи біля кросен. Графиня не була пихата, над нею прошумів вітер революції, дмухнувши в легені свіжого повітря.
Вона, мовляв, графиня, але що з того? Жити вона хотіла так, як їй подобалося. Їй було однаково весело і на сільському весіллі, і на королівському балу. Вона виконувала сцени з комедій перед служницями, коли не було інших глядачів, і своєю вродою та невичерпною веселістю додавала радості всякому товариству, де тільки з’являлася.
Графиня замовила покривала в пані Муреус і похвалила дівчат. Оглянула городець і розповіла про свої пригоди в дорозі. Їй завжди траплялися пригоди. Нарешті зважилась навіть побратися на горище карколомними, вузькими сходами й навідалась до мансарди мамзель Марі.
Там вона скорила серце самітної нещасної дівчини блиском своїх чорних очей і зачарувала її своїм мелодійним голосом.
Вона купила в мамзель Марі
