Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

Так хотіли б ми віддати і своє життя.

Хай полине в безмір синій, наче скрипки звук.

Наче жовтий лист осінній, капне в небуття.

Ми розтягуємо нудно на років низки

Лагід світу, споживаєм, ніби хліб, красу,

Чи ж не краще тихо вмерти, зникнуть завчасу,

Як троянда тихо ронить бляклі пелюстки?

На тремтливих крильцях лилик пролетів повз нас,

Мов химерна квітка із небесних піль.

А в стужіле серце стука вже нелюбий гість:

Прикре запитання, давнє, наче біль,

Бо ніхто на нього нам не відповість:

Де полине дух наш, як настане час,

Цю зелену землю кинути навік?

Де шляхи душі людської і який їм лік?

Відповість хіба цей лилик, що летить повз нас.

До мого плеча кохана прихиля шовкові коси

І шепоче тихо-тихо так: «Ти не думай, ніби душі у безмежний простір линуть.

Ти не думай, що, померши, я блукатиму в світах.

Знайде мій бездомний дух свою стежину:

Я прийду і житиму в твоїй душі».

О нещастя! Серце завмирає з болю!

Що це — смерть? Невже востаннє я сиджу з тобою?

І востаннє вже цілую ці шовкові коси?

Так минає рік за роком. І не раз вночі

Я сиджу на давнім місці в темряві німій,

Та коли зненацька місяць блисне в небесах,

Я лякаюся, бо місяць — тихий свідок мій,

Моїх сліз, що мерехтіли на її косах,

Поцілунків, що губились на її плечі.

Муко пам’яті! Довіку я каратись мушу,

Що довів до згуби чисту, непорочну душу

Тими мріями на ганку пізно уночі.

— Єсто, — озивається Анна жартівливим тоном, хоч горло їй стискає страх. — Кажуть, що ти більше пережив поем, аніж інші, ті, що присвятили цьому все своє життя, їх понаписували. І знаєш, краще, як ти й далі будеш так робити. Видно, що цей вірш писаний уночі. Хіба не правда?

— Ти до мене не вельми ласкава.

— Щоб оце прийти й читати нам вірші про смерть і тугу! І не соромно тобі?

Єста більше її не слухає. Він дивиться на графиню. Та сидить ніби скам’яніла, непорушна, мов статуя. Йому здається, що вона ось-ось зомліє.

Врешті вона на превелику силу каже:

— Ідіть звідси!

— Хто? Я?

— Священик! — веде далі графиня.

— Годі тобі, Елісабет!

— Нехай священик, що пропив свій сан, іде з мого дому!

— Анно, — дивується Єста, — що вона каже?

— Краще йди собі, Єсто.

— Чого мені йти? Що це все означає?

— Анно, поясни йому, — просить графиня, — поясни, що…

— Ні, пояснюй сама.

Графиня зціплює зуби й силкується опанувати себе.

— Пане Берлінгу, — каже вона й підступає ближче до нього, — ви маєте дивовижний хист примушувати людей забувати, хто ви. Досі я цього не знала. Щойно я почула розповідь про Ебу Дону, про те, як її довела до смерті свідомість, що вона покохала негідного чоловіка. Завдяки вашій поемі я здогадалася, що то були ви. Я не можу збагнути, як людина з таким минулим, як у вас, може з’являтися в товаристві порядної жінки. Я цього не можу збагнути, пане Берлінгу. Чи тепер ви все зрозуміли?

— Так, графине. Скажу тільки одне собі на захист. Я був певний, весь час був певний, що ви все про мене знаєте. Я ніколи не намагався чогось приховувати про себе, але не дуже приємно кричати на всіх перехрестях про найбільше горе в своєму житті.

Єста повертається і йде. І тієї миті графиня Дона наступила своєю ніжкою на пучечок синеньких фіалок.

— Ти зробила те, що я хотіла, — суворо звертається до неї Анна Шернгек. — Але тепер кінець нашій приязні. Може, ти й здивуєшся, але я не прощу тобі, що ти була до нього така жорстока. Ти його вигнала, висміяла, принизила, а я… я пішла б за ним до в’язниці, до ганебного стовпа, якби до такого дійшлося. Тепер я буду берегти його й боронити. Ти зробила те, що я хотіла, але я тобі цього ніколи не пробачу.

— Що ти кажеш, Анно!

— Не думай, що мені легко було все те оповідати. Я шматувала своє власне серце.

— То навіщо ти оповідала?

— Навіщо? Бо я не хотіла… не хотіла, щоб він став коханцем одруженої жінки…

Розділ тринадцятий

МАМЗЕЛЬ МАРІ

Тихо, будь ласка, тихо!

Щось гуде мені над головою. Мабуть, джміль пролетів. Ну, тихо ж бо! Чуєте, як пахне? Присягаюся, що то полин, і лаванда, і черемшина, і бузок, і нарциси. Яка втіха вдихати ті запахи сірого осіннього вечора посеред міста! Досить мені лише згадати про один чудовий куточок на землі, як відразу коло мене починає гудіти й духмяніти, і гульк — я вже опиняюся в маленькому, оточеному живоплотом із вовчих ягід, квадратовому городі, повному квіток. По кутках коло вузеньких лавочок розрісся бузок і з нього утворилися ніби альтанки, а навколо грядок із квітками, що їм надано форми серця або зірки, біжать стежечки, посипані білим піском з озера. З трьох боків городчик оточений лісом. Найближче ростуть здичавілі горобина й черемшина; дух з їхнього гарного цвіту домішується-до пахощів бузку. За ними виструнчилось кілька рядів беріз, а далі починаються смереки, справдешній ліс — мовчазний, темний, волохатий і колючий.

З четвертого боку стоїть невеличкий сірий будиночок.

Той город, що про нього я оце згадую, шістдесят років тому належав пані Муреус із Свартше, що шила селянам ковдри та куховарила на їхніх родинних святах і з того заробітку жила.

Любі приятелі! Я вам бажаю всякого добра, та найперше кросен і такого городу. Великих, довгих, стародавніх кросен зі стертими карбами й пощербленим валочком, таких, що можна заразом працювати вп’ятьох або й ушістьох; на них шиють навзаводи, дивляться, в кого краще виходить, їдять печені яблука, балакають без угаву, гуляють у «мандрівку до Гренландії» та «в кого каблучка» і так регочуть, що аж вивірки в лісі з переляку падають на землю сторч головою. Таких кросен, любі приятелі, я бажаю вам на зиму, а на літо городу! Не величезного городу, куди треба вкласти більше грошей, аніж він дає втіхи, — ні, маленького городця, як вони колись звалися. Такого, щоб ви могли обробити його своїми руками. Посеред кожної грядочки хай росте кущик троянд. Навколо них — незабудь, а по краях, у траві й на піщаних стежечках сам понасівається мак з великими патлатими квітками; а ще неодмінно щоб там була вигоріла на сонці лавка з дерну, а по її сидінні та по спинці щоб росли орлики й червоний козелець.