Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф
Та найкращі з усього були кросна, що цілий рік давали їй заробіток, і город, що впродовж літа тішив її серце.
Треба ще сказати, що пані Муреус мала пожильця — сухорляву, невеличку мамзель років сорока, що наймала мансарду. Мамзель Марі, як її завжди звали, мала свій власний погляд на все, як то часто буває в самітних людей, що їхні думки снуються навколо баченого.
Мамзель Марі вважала, що кохання — корінь і причина всього зла в цьому сумному світі.
Щовечора перед сном вона складала руки на грудях і молилася. Проказавши «Отче наш» і «Благослови нас, боже», вона завжди наостанці просила бога, щоб господь уберіг її від кохання.
— Бо мені б із того було тільки горе, — казала вона. — Я стара, негарна й убога. Ні, боронь боже мені закохатися!
День у день вона сиділа біля вікна нагорі в будиночку пані Муреус і плела сітчасті фіранки та скатерки. Все те вона потім продавала селянам і панам. Плела, щоб заробити собі на хату.
Вона мріяла купити хатину на пагорбі, проти, церкви у Свартше, так високо, щоб від неї видно було далеко навкруги. А про кохання й слухати не хотіла.
Коли, бувало, літніми вечорами долинало цигикання скрипки з роздоріжжя, де музика сидів на перелазі, а молодь танцювала польку, аж курява здіймалася, то мамзель Марі робила добрий гак лісом, аби тільки не чути й не бачити тієї забави. © http://kompas.co.ua
Другого дня різдва з села приходило по п’ять або й по шість наречених, щоб пані Муреус із дочками вбрали їх на весілля. Їх оздоблювали миртовими віночками, високими коронами з єдвабу та скляного намиста, барвистими шовковими шарфами, на груди приколювали пучечки штучних троянд і на облямівку суконь також чіпляли цілі кишці квіток із тафти. Тоді мамзель Марі не виходила з своєї кімнати, щоб не бачити, як вони чепуряться на славу коханню.
Узимку, коли дочки пані Муреус сиділи вечорами біля кросен і велика кімната ліворуч від сіней дихала затишком, коли над полум’ям у коминку шкварчали яблука, коли красень Єста Берлінг чи ласкавий Фердінанд, навідавшись до дівчат, висмикували їм нитки з голок або дражнили їх, щоб виходили нерівні штихи, коли кімната дзвеніла сміхом, жартами й веселим гомоном, коли під кроснами зустрічалися долоні, тоді зніяковіла мамзель Марі згортала роботу й поспішалася нагору до своєї кімнатки, бо вона ненавиділа кохання і всі його прояви.
Зате вона знала, яке лихо несе з собою кохання, і вміла оповідати про нього. Вона не могла надивуватися, що кохання сміє ще й нині з’явитися на землі, що його не прогнали нарікання покинутих і прокльони тих, кого воно зробило злочинцями, не затаврували ганьбою бідолахи, що попали в його зненависні лабета. Не могла надивуватися, що його так вільно й легко несуть крила, що воно й досі не кануло в непам’ять, обтяжене мукою і соромом.
Звичайно, колись вона теж була молода, як і всі інші, але й тоді ворогувала з коханням. Ніколи її не могли звабити танці й пестощі. Гітара її матері припадала пилюкою без струн на горищі. Мамзель Марі ніколи не наспівувала любовних пісень під її акомпанемент.
На вікні в неї стояв материн горщик з кущем троянд. Вона його рідко поливала, бо не любила квітів, тих дітей кохання. На кущі ніколи не витикалися пуп’янки, листя припала порохом, серед гіллячок павуки заснували павутину.
І до города пані Муреус, де мерехтіли метелики, співали пташки, де запашні квіти посилали бджолам любовне вітання, де все говорило про зненависне кохання, вона також рідко навідувалась.
Та ось одного чудового дня парафіяни Свартше надумали поставити в своїй церкві орган. Було це влітку за рік до того, як кавалери стали господарями Екебю. До Свартше приїхав молодий органний майстер. Він також найняв помешкання в пані Муреус і також оселився нагорі в мансарді.
Він поставив орган, що грав якось дуже химерно: візьме та й загуде посеред спокійного псалма страшним басом, невідомо як і чому. Під час різдвяної утрені діти в церкві аж плакали з ляку.
Певне, молодий майстер не дуже знався на своєму ремеслі, зате був веселої вдачі, і очі його променіли, як сонце. Він для кожного знаходив ласкаве слово — для багатого і для вбогого, для старого і для молодого. Скоро всі в домі стали йому добрими приятелями — ох, навіть більше, ніж приятелями.
Повернувшись увечері з роботи, він тримав моташку пані Муреус, працював з дівчатами в городі, читав напам’ять «Акселя» або співав «Фрітьофа»[15]. Він піднімав мамзель Марі клубок ниток, хоч би скільки вона його впускала, і навіть полагодив її старий годинник.
Він не пропускав жодного балу і танцював з усіма — від найстарших дам до молоденьких дівчат, а як лучалося йому щось неприємне, він сідав до першої-ліпшої жінки, що траплялася під ту хвилю, й щиро розповідав їй про свою біду. Авжеж, саме про такого чоловіка мріють жінки! Він з ними ніколи не заводив мови про кохання. Та минуло всього тижнів зо діва, як він поселився в пані Муреус, а вже всі дочки закохалися в нього, і навіть сердешна мамзель Марі переконалася, що її щирі молитви були даремні.
Настала пора смутку й радощів. На кросна капали сльози й стирали крейдяний візерунок. Вечорами, бувало, котрась бліда мрійниця сиділа в бузковій альтанці, а в мансарді мамзель Марі бриніли нові струни на гітарі — то вона пригравала собі до зворушливих любовних романсів, що їх навчилася від своєї матері.
А молодий майстер був і далі такий самий безтурботний та веселий і щедро обдаровував усмішками й увагою всіх тих жінок, що мліли з кохання і сварилися за нього, як він був на роботі.
Нарешті настав час йому від’їздити.
Перед ганком уже чекав на нього повіз, ззаду прив’язали валізку, і молодик почав прощатися. Він поцілував у руку пані Муреус, а тоді заходився обнімати заплаканих дівчат і виціловувати їх у щоки. Він і сам плакав: йому сумно було розлучатися з сірим будиночком, де він перебув таке судове літо. Врешті він оглянувся й пошукав очима мамзель Марі.
І тоді
