Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

— Я починаю думати, що ти глузуєш із мене, Анно. Адже ти знаєш, що я мушу почути кінець.

— Нема вже про що багато розповідати. Для Еби Дони почалася пора боротьби. Кохання стало проти кохання, земля проти, неба.

Графиня Мерта розповіла дочці, на яку небезпечну їзду. зважився задля неї молодий навчитель, і сказала, що в нагороду пообіцяла віддати її заміж за нього.

Еба тоді вже так подужчала, що лежала одягнена на канапі. Вона була квола, бліда і ще тихіша, ніж звичайно.

Почувши ті слова, вона докірливо глянула на матір карими очима й мовила: «Матусю, ви хочете віддати мене вигнаному священикові, тому, хто позбавлений права слугувати господові, колишньому злодієві і жебракові?» «Хто тобі сказав про це, доню? Я гадала, що ти нічого не знаєш». «Знаю. Я чула, як ваші гості говорили про нього того вечора, коли я захворіла». «Але ж ти подумай, доню, він урятував тобі життя!» «Я думаю про те, що він обдурив мене. Нехай би сказав, хто він». «Він запевняв, що ти його кохаєш». «Так, я його кохала. Але я не можу більше кохати того, хто мене обдурив». «Як же він тебе обдурив?» «Ви цього не зрозумієте, матусю».

Еба не хотіла говорити з матір’ю про вимріяне тисячолітнє царство, що його здійснити мав допомогти їй коханий. «Ебо, — мовила графиня, — якщо ти кохаєш його, то не дошукуйся, ким він був, а виходь за нього заміж. Чоловік графині Дони буде досить багатий і могутній, щоб йому вибачили гріхи молодості». «Мені байдуже до його гріхів молодості, матусю. Я не хочу виходити за нього заміж тому, що він ніколи не зможе стати тим, ким я хотіла б». «Ебо, пам’ятай, що я дала йому слово».

Дівчина побіліла, мов смерть. «Матусю, кажу вам, що коли ви одружите мене з ним, то розлучите з богом». «Я хочу тобі щастя, — мовила графиня. — Я певна, що ти будеш щаслива з ним. Тобі вже вдалося зробити з нього майже святого. Я вирішила не зважати на перепони походження, забути, що він бідний і зневажений, щоб дати тобі нагоду виправити його. Я почуваю, що роблю так, як слід. Ти ж бо знаєш, що я зневажаю давні забобони».

Та все це вона казала тільки тому, що не любила, коли хтось ішов проти її волі. А може, вона й справді так думала. Графиню Мерту не так легко збагнути.

Дівчина ще довго лежала на канапі, коли мати пішла. В душі її точилася боротьба. Земля стала проти неба, кохання проти кохання, але переміг улюбленець її дитинства. Вона лежала ось на цій канапі, дивилась на пишну призахідну заграву й думала, що то знак від доброго володаря. А що вона не могла лишитися йому вірна за життя, то поклала собі вмерти. Бо як ні, то їй довелося б скоритися материній волі і стати дружиною того, хто не міг слугувати доброму володареві.

Вона підійшла до вікна і відчинила його, щоб холодне вологе надвечірнє повітря протягло її бідне, кволе тіло. Їй легко було прикликати смерть. Вона знала, що помре, як хвороба повернеться. Так воно й сталося.

Ніхто, крім мене, не знав, що Еба шукала смерті, Елісабет. А я знала. Я застала її коло вікна. Я чула, як вона марила в гарячці. Вона хотіла, щоб я була з нею в останні хвилини її життя.

Я бачила, як вона вмирала, бачила, як одного надвечір’я вона простягла руки до заграви на крайнебі і вмерла з усмішкою на вустах, немов побачила, що хтось, іде їй назустріч, осяяний промінням призахідного сонця. Мені також довелося передати її останнє вітання тому, кого вона кохала. Вона просила вибачення, що не може стати його дружиною. Добрий володар не схотів цього.

Одначе я не зважилася сказати йому, що то він її вбив. Не зважилась завдати тягар таких мук йому на плечі. А все ж хіба не він був її вбивця, не той, що брехнею домігся її кохання? Хіба ні, Елісабет?

Графиня Дона давно вже перестала пестити синенькі квітки. Вона підвелася, і пучечок упав додолу.

— Ти таки глузуєш із мене, Анно. Кажеш, що це давня історія і той чоловік хтозна-коли помер. Але ж я знаю, що минуло заледве п’ять років, відколи померла Еба Дона, та й ти сама кажеш, що була при ній в останні хвилини. А ти ж не стара. Скажи, хто той чоловік?

Анна Шернгек засміялася.

— Ти ж хотіла почути якусь історію про кохання. От я й розповіла тобі таку, що схвилювала тебе й засмутила до сліз.

— Тобто це все вигадка?

— Авжеж, вигадка від початку до кінця.

— Ти недобра, Анно.

— Може, й недобра. Але скажу тобі, що й не вельми щаслива. Та годі, наші дами вже прокинулись і чоловіки повернулись до зали. Ходімо.

На порозі їх спинив Єста Берлінг, що саме йшов дивитися, де вони.

— Прошу трохи вашого терпіння, — сказав він і засміявся. — Я затримаю вас не більше як хвилин на десять: ви повинні послухати мої вірші.

Він розповів їм, що цієї ночі бачив сон, такий виразний, як ніколи. Снилося йому, що він писав вірші. Люди звали його поетом, але досі він не заслужив такого прізвиська, бо не мав на своєму сумлінні жодного написаного вірша. А сьогодні встав серед ночі і майже в сні заходився писати. Вранці в себе на столі він знайшов чималу поему. Він ніколи б не повірив раніше, що здатен таке написати. Ось хай вони послухають.

І Єста починає читати:

Сходить місяць, провіщає нам урочий час,

Ясним сріблом обсипає Ганок в шатах листяних.

Світло ллється, світло грає,

Смужить квіт лілей тремтячих в вазах кам’яних.

Ми принишкли вдвох на східцях, а побіля нас

Всі, у кого серце тепле, всі, хто ще не спить,

Всі ми слухаєм, як любо, радісно бринить

Почуттів шляхетна пісня в цей урочий час.

З грядки шле нам свій солодкий запах резеда,

З таємничих горобин

На перлистий килим трав виповзає темна тінь.

Так і з нашого єства, з темрявих глибин

Дух свавільний рветься вгору, в ясну просторінь,

В неосяжний синій простір, де зоря спада,

Де наш глузд втрачає силу. О чи можем ми

Ув’язнити лет уяви смертними грудьми,

Коли грають тіні й смутком пахне резеда?

Тихо зронює троянда бляклі пелюстки

Без жалю й без